Аналітичний матеріал

«Незаконне позбавлення волі громадян України та громадян інших країн окупаційними силами Російської Федерації: результати моніторингу»

підготовлено у рамках проєкту неприбуткової організації Austausch e.V. (Федеративна Республіка Німеччина) «Систематична боротьба з безкарністю» у співпраці з ГО «Експертна група «Сова» (Україна), ГО «Центр громадянських свобод» (Україна), проєктом «Архів війни» (Україна) та незалежними експертами (Королівство Норвегія)

Аналітичний матеріал підготували:

·   Пильгун Лариса – заступник голови правління громадської організації «Експертна група «Сова» (Україна).

·   Попков Олександр - юрист (Королівство Норвегія).

·   Савва Михайло – голова правління громадської організації «Експертна група «Сова», експерт Центру громадянських свобод, доктор політичних наук, професор (Україна).

·   Ящук Наталія – старший менеджер громадської організації Центр громадянських свобод (Україна).

Зміст

Основні терміни. 4

Вступ. 6

Резюме. 6

Методологія моніторингу. 7

Що відбувається? (опис проблеми) 11

Результати моніторингу незаконних затримань. 17

Правові основи покращення умов утримання та звільнення українських некомбатантів. 20

Висновки. 24

Що робити? Рекомендації 25

Додаток 1. Огляд результатів Solidarity Talks щодо впливу на російські державні організації, що реалізують репресивну державну політику. 27

Основні терміни

·   OSINT (Open Source Intelligence, тобто розвідка на основі відкритих даних) – збір, аналіз та систематизація інформації із загальнодоступних джерел (соціальні мережі, реєстри, медіа, географічні карти).

·   Держави-покровительки – відповідно до Женевських конвенцій це держави, обов'язком яких є охороняти інтереси сторін конфлікту. Із цією метою держави-покровительки можуть призначати, крім свого дипломатичного або консульського персоналу, делегатів із числа своїх громадян або громадян інших нейтральних держав. Призначення цих делегатів підлягає схваленню державою, в якій вони виконуватимуть свої обов'язки. Сторони конфлікту сприяють, наскільки це максимально можливо, роботі представників чи делегатів держав-покровительок.

·   Катування (в трактуванні Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання) – будь-яка дія, якою будь-якій особі навмисне заподіюються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які
вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що грунтується на дискримінації будь-якого виду, коли такий біль або страждання заподіюються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди. В цей термін не включаються біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи спричиняються ними випадково.

·   Киснева депривація – недостатнє забезпечення тканин організму киснем. Киснева депривація призводить до порушення функцій організму та, при тривалому впливі, до загибелі клітин. Цей стан є небезпечним для людини. Одним із наслідків кисневої депривації є зниження імунітету та загострення хронічних захворювань. Кисневу депривацію викликає зовнішнє середовище, зокрема перебуванням у тюремній камері.

·   Місця примусового утримання – установи закритого типу для утримання людей, які відбувають покарання, перебувають під слідством, очікують на депортацію або незаконно позбавлені волі внаслідок російської агресії проти України з 2014 року до теперішнього часу. До таких місць належать як офіційні установи, і неофіційні. Усі такі установи знаходяться на території Російської Федерації та на тимчасово окупованих територіях України під контролем російської влади.

·   Моніторинг - спостереження за будь-якими процесами (постійне або на певному інтервалі часу) для їх оцінки, прогнозу та розробки рекомендацій.

·   Насильницьке зникнення (в трактуванні Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень) – арешт, затримання, викрадення чи позбавлення волі в будь-якій іншій формі представниками держави чи особами або групами осіб, які діють з дозволу, за підтримки чи за згодою держави, при подальшій відмові визнати факт позбавлення волі або приховування даних про долю чи місцезнаходження зниклої особи, унаслідок чого цю особу залишено без захисту закону.

·   Незаконне позбавлення волі – насильницьке утримання людини без її згоди та законних підстав, що порушує право на особисту недоторканність. Є серйозним порушенням прав людини. Незаконне позбавлення волі включає утримання, арешт або викрадення, які здійснюються як державними, так і недержавними акторами.

·   Сексуалізоване насильство — це будь-які дії сексуального характеру, вчинені без вільної та усвідомленої згоди людини. Поняття сексуалізованого насильства часто використовується як синонім поняття «сексуальне насильство», однак акцентує увагу на таких цілях цього злочину, як підкорення, приниження, залякування або руйнування особистості чи спільноти людей.

·   Сексуальне насильство у зв'язку з конфліктом – згвалтування, втягнення в сексуальне рабство, примус до заняття проституцією, примусова вагітність, примусові аборти, примусова стерилізація, шлюби з примусу та будь-які інші схожі за ступенем тяжкості форми сексуального насильства по відношенню до жінок, чоловіків, дівчаток і хлопчиків і таке, що має прямий або опосередкований зв’язок  з конфліктом.

·   Сенсорна депривація – часткове чи повне припинення зовнішнього впливу на один чи декілька органів почуттів людини. Вона (депривація) призводить до зниження потоку нервових імпульсів у центральну нервову систему. Виникає при ізоляції людей у ​​замкнутому просторі, наприклад, при утриманні в камері. Тривала сенсорна депривація призводить до втрати зв'язку з реальністю, депресії, нездатності концентруватися і може призвести до посттравматичного стресу.

·   Субститут – у міжнародному гуманітарному праві (МГП) – це неупереджена гуманітарна організація (наприклад, Міжнародний Комітет Червоного Хреста), яка виконує функції держави-покровительки для контролю над дотриманням Женевських конвенцій. Субститут бере на себе обов'язки захисту жертв війни, якщо сторони конфлікту не призначили державу-покровителя.

·   Універсальна юрисдикція – кримінальна юрисдикція, що ґрунтується на характері злочину, безвідносно до території, де він був скоєний, громадянства підозрюваного чи засудженого правопорушника, громадянства потерпілого чи будь-якого іншого зв'язку з державою, яка здійснює таку юрисдикцію. Держава може здійснювати універсальну юрисдикцію щодо злочину, вчиненого іноземним громадянином проти іншого іноземного громадянина поза територією цієї держави.

·   Цивільні, які незаконно утримуються російською стороною у зв'язку зі збройним конфліктом – особи, які постійно або тривало проживали на території України і були затримані та позбавлені волі без судових рішень російськими військовими або представниками спецслужб чи підконтрольними РФ групами та структурами на окупованих територіях України. Серед цивільних, що незаконно утримуються, є громадяни як України (таких переважна більшість), так і інших країн, наприклад, Білорусі та Іспанії.

Вступ

Цей аналітичний матеріал підготовлено у відповідь на запит українського суспільства щодо отримання більш повної інформації про проблеми, пов'язані з незаконним позбавленням волі українських цивільних (некомбатантів) російськими окупаційними силамив. Цей запит присутній у зверненнях жертв позбавлення волі  та їхніх родичів до українських правозахисних організацій; у публікаціях в засобах масової інформації та соціальних мережах тощо. Запит стосується як діагностики проблеми, так і рекомендацій щодо її вирішення.

Підготовка аналітичного матеріалу стала можливою внаслідок активної співпраці цілої низки українських правозахисних організацій, які працюють на користь жертв незаконного позбавлення волі, та Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.

Резюме

Моніторинг незаконного позбавлення волі підтверджує масовий та системний характер таких практик. Системні порушення прав та скоєння злочинів щодо цивільних українців та військовополонених, у тому числі незаконне позбавлення волі, є не ексцесами виконавців, а державною політикою російського режиму.

Російський режим не робить добровільних кроків щодо масового звільнення українських некомбатантів або поліпшення їхнього становища. Ми не маємо підстав прогнозувати подібні добровільні дії і надалі.

Російський режим сформував систему нормативних актів, на підставі якої російські посадовці оформлюють незаконне позбавлення волі українських некомбатантів. Ці нормативні акти не оприлюднені, тому їх застосування суперечить як міжнародним зобов'язанням Росії, так і Конституції РФ.

Російська влада не виконує вимог міжнародного гуманітарного права щодо українських некомбатантів. Поліпшення умов утримання та звільнення українців можливе лише внаслідок примусу російського режиму робити це. Є кілька способів такого примусу. Це, зокрема, розслідування та кримінальне переслідування в Україні, застосування можливостей універсальної юрисдикції іншими країнами, запровадження обмежувальних заходів (санкцій) щодо російських посадових осіб та організацій.

Одним із доступних способів такого примусу є санкції, тобто обмежувальні заходи. До початку 2025 року було досягнуто дуже невеликого прогресу у справі запровадження санкцій за тортури та незаконне позбавлення волі.

Прийняті у 2025 та 2026 роках резолюції Європейського парламенту відкривають можливості адвокатування санкцій (обмежувальних заходів) ЄС та окремих країн до російських державних структур, які здійснюють державну політику щодо незаконно позбавлених волі українців: Військової поліції Міністерства оборони, Федеральної служби безпеки та Федеральної служби виконання покарань. Визначення формату санкцій за незаконне  позбавлення волі  має виходити з того, що вони не є покаранням чи помстою. Обмежувальні заходи є способом профілактики подальших порушень та способом звільнення людей.

Визначення формату та запровадження санкцій потребують постійної взаємодії виконавчих органів Європейського Союзу, урядів зацікавлених країн (зокрема тих, що не входять до ЄС) та представників української правозахисної спільноти.

Необхідно і далі здійснювати моніторинг незаконних затримань і позбавлення волі та удосконалювати систему моніторингу, запроваджуючи інструменти OSINT.

Методологія моніторингу

Методологія моніторингу містить:

·   методологію збору та аналізу інформації про незаконне позбавлення волі;  

·   методологію розробки рекомендацій.

Методологія збору та аналізу інформації про незаконне позбавлення волі

Збір та аналіз інформації про незаконне позбавлення волі  цивільних осіб здійснюється шляхом комбінованого використання інформації з відкритих джерел та польових інтерв'ю, а також інформації, яку надають члени сімей чи інші люди, під час звернень до правозахисних організацій.

Комбінований підхід дозволяє верифікувати інформацію з різних джерел та мінімізувати ризик помилок. Росія не визнає факт позбавлення волі значної частини цивільних, а також практикує їх утримання під вартою без доступу до адвокатів, родичів та міжнародних організацій. Як результат, усі люди, яких незаконно утримують під вартою,  перебувають у стані інкомунікадо (incommunicado detention). Цей термін означає відсутність будь-якої офіційної інформації про місцезнаходження, правовий статус людини та стан її здоров'я. Найважливіше те, що люди у цьому стані позбавлені можливості спілкуватися зі своїми родичами.

Інструменти моніторингу

1. OSINT-моніторинг відкритих джерел

Моніторинг відкритих джерел – є найбільш доступним методом збору інформації, і водночас таким, що вимагає застосування спеціальних інструментів. Інформація береться з:

·   телеграм-каналів окупаційних адміністрацій;

·   телеграм-каналів російських силових структур;

·   російських державних та регіональних медіа;

·   російських провладних та пропагандистських каналів;

·   відеоплатформ та соціальних мереж (наприклад, TikTok, YouTube тощо);

·   офіційних повідомлень російських силових структур на їх інтернет ресурсах;

·   публікацій прес-служб російських судів на їхніх сайтах, у телеграм-каналах та інших ресурсах;

·   неофіційних публікацій провладних та військових блогерів, а також пропагандистів.

На цих ресурсах періодично з'являються повідомлення про утримання  людей під вартою за обвинуваченнями у «шпигунстві», «державній зраді», «тероризмі» або «екстремізмі». У більшості випадків такі повідомлення не містять прізвищ людей або іншої інформації, за якою можна ідентифікувати особу. У багатьох випадках повідомляється лише факт утримання чи порушення кримінальної справи. Прикладом є публікація «Crimea resident detained for sharing information about military facilities with Security Service of Ukraine – FSB»[1].

Після виявлення таких повідомлень правозахисники, які документують такі порушення:

·   фіксують факт утримання під вартою;

·   збирають додаткову інформацію через відкриті джерела;

·   намагаються встановити особу.

Після встановлення особи пошук інформації здійснюється шляхом моніторингу російських судових реєстрів та інформаційних баз кримінальних справ. Кількість повідомлень про утримання людей під вартою перевищує кількість порушених кримінальних справ. Це свідчить про велику кількість людей, які перебувають у неволі без кримінального провадження.

Для щоденного рутинного моніторингу інформації доцільно використовувати сучасні технології. Наприклад, мовні моделі штучного інтелекту. Самостійна перевірка кожного окремого джерела інформації (наприклад, медіа) потребує значних витрат часу. Навіть допомога волонтерів не дозволяє своєчасно перевіряти усі ресурси. Є ​​ризик пропустити необхідну, а подекуди життєво важливу інформацію.

Використання інструментів ШІ дозволяє налаштувати автоматичний пошук необхідних відомостей, коригувати його та аналізувати результати. Інструменти ШІ є доступними фінансово.

2. Моніторинг кримінальних справ у Російській Федерації

Наступним етапом є моніторинг російських кримінальних проваджень, який здійснюється у співпраці із зацікавленими експертами та організаціями з різних країн. Вивчаються:

·   реєстри судів (ДАС «Правосуддя»);

·   повідомлення прокуратури та слідчих органів;

·   публікації в російських медіа;

·   рішення судів про арешт або продовження запобіжного заходу

Це дає змогу встановити особу затриманого, визначити статтю кримінального кодексу, підтвердити факт утримання людини в неволі.

У значній кількості випадків кримінальні справи відкриваються за статтями Кримінального кодексу РФ:

·   276/275 – «шпигунство»/«державна зрада», залежно від громадянства обвинуваченого;

·   205 КК РФ – «терористичний акт»;

·   105 - «вбивство»;

·   208 - «організація незаконного збройного формування або участь у ньому, а також участь у збройному конфлікті або військових діях з метою, що суперечить інтересам Російської Федерації».[2]

При цьому затримання часто відбувається задовго до офіційного відкриття справи, що означає фактичне утримання особи в стані incommunicado.[3]

Під час деяких судових процесів адвокати або підсудний публічно повідомляють, що офіційна дата затримання не відповідає дійсності, і людину затримали значно раніше. Таким чином, вдається фіксувати факт незаконного затримання до порушення кримінальної справи.

3. Інтерв'ю зі цивільними особами та військовополоненими, звільненими з російського полону

Найбільш важливим джерелом інформації є інтерв'ю зі звільненими з російського полону цивільними та військовими. Люди, які перебували у місцях несвободи на території Російської Федерації та тимчасово окупованих територіях України, часто надають інформацію про:

·   людей, з якими вони перебували в одній камері, називають їх імена;

·   приблизний час затримання;

·   обставини утримання;

·   переведення людей в інші місця утримання.

Російська влада не поділяє українців на цивільних та військовополонених, класифікуючи всіх як «затриманий за протидію спеціальній військовій операції». Цивільних і військовополонених часто утримують разом.

Свідчення звільнених з полону дозволяють:

·   ідентифікувати нових утримуваних;

·   підтвердити інформацію про вже відомих осіб;

·   визначити місця утримання.

За даними журналістських розслідувань, значна кількість цивільних міститься у спеціальних закритих секціях СІЗО чи секретних ізоляторах, де їхня присутність офіційно не фіксується.[4]

4. Звернення сімей незаконно затриманих людей.

Ще одним важливим джерелом інформації є звернення родичів цивільних осіб, які зникли на окупованих територіях. Це можуть бути території, які вже звільнені або все ще знаходяться в окупації. Члени сімей зазвичай повідомляють базову інформацію: дату зникнення людини, останнє місце перебування, обставини затримання, свідчення очевидців. У багатьох випадках свідки повідомляють, що людину затримали військові РФ чи співробітники ФСБ, чи люди в уніформі без розпізнавальних знаків. Після таких затримань місцезнаходження людини зазвичай невідоме.

У рамках документування цього злочину збираються свідчення родичів, перевіряється інформація через інші джерела, провадиться пошук у судових реєстрах РФ.

Інформацію про місця утримання незаконно затриманих осіб можна отримати зі свідчень українців, що звільнилися, та за результатами моніторингу кримінальних справ. З проаналізованих джерел випливає, що значна частина цивільних довго перебуває:

·   у слідчих ізоляторах (СІЗО) та інших установах федеральної служби виконання покарань на окупованих територіях та територіях РФ. У цих закладах утримуються також військовополонені;

·   у місцях, не призначених для утримання затриманих, наприклад, підвалах, гаражах, складських приміщеннях тощо.

Розслідування українських, зарубіжних та міжнародних медіа підтверджують існування мережі місць утримання цивільних, де застосовуються тортури, психологічний тиск та ізоляцію від зовнішнього світу.[5]

Названі вище джерела інформації та методи пошуку інформації використовують декілька українських організацій, які кооперуються для пошуку інформації: «Архів війни», Центр громадянських свобод, Експертна група «Сова». Така кооперація дозволила зібрати інформацію про незаконні затримання з початку повномасштабної агресії РФ (лютий 2022 року) для цього аналітичного матеріалу.

Для підтвердження деяких фактів, пов’язаних з незаконним утриманням людей, автори звіту використали офіційні документи російських органів влади, які були оприлюднені міжнародним проєктом «Гулагу-ні». На ресурсі цього проєкту було наступне повідомлення: «У нашому розпорядженні — архів службових документів Міноборони РФ та ФСВП з грифом «для службового користування». Ці матеріали підтверджують:

·   незаконне утримання тисяч військовополонених громадян України на території РФ;

·   масові тортури, тиск та примус до показань;

·   повну відсутність судових рішень та правового статусу;

·   координацію дій федеральної служби безпеки, федеральної служби виконання покарань, Слідчого комітету, прокуратури та військових комендатур»[6].

Обмеження методології

Реальна кількість цивільних, що перебувають у стані incommunicado, значно перевищує кількість задокументованих випадків[7], оскільки є певні обмеження щодо можливостей отримати інформацію про усіх людей, незаконно позбавлених волі:

·   Російська Федерація приховує будь-яку інформацію про незаконно затриманих людей;

·   Російська Федерація не надає доступ до місць утримання міжнародним організаціям (зокрема Міжнародному Комітету Червоного Хреста);

·   значну кількість людей утримують у неволі без кримінальних справ, що унеможливлює отримати інформацію про їх місце та умови перебування;

·   сім'ї незаконно затриманих осіб часто бояться повідомляти про факти зникнення людей на окупованій території через загрозу репресій.

2. Методологія розробки рекомендацій

Вироблення рекомендацій щодо знаходження інформації про незаконно затриманих людей, покращення умов їх утримання і звільнення є найбільш важливою частиною моніторингу незаконних затримань та аналізу отриманої інформації щодо цивільних та військовополонених.

Результати моніторингу не містять готові рекомендації. Вироблення рекомендацій потребувало застосування певної методології. Процес вироблення рекомендацій передбачав, насамперед, низку експертних обговорень. Такі обговорення значно розширюють спектр можливих рішень щодо наявних проблем, а також додають об'єктивності рекомендаціям за рахунок участі експертів із різним досвідом у цих обговореннях.

У процесі вироблення рекомендацій автори аналітичного матеріалу провели експертні обговорення трьох видів:

1. Експертне обговорення за участі експертів Центру громадянських свобод.

Таке обговорення відбулося 16.02.2026 р. у форматі засідання Експертної ради організації. Захід був присвячений темі обмежувальних заходів (санкцій) щодо посадових осіб та організацій РФ, винних у незаконному позбавленні волі громадян України.

2. Експертні обговорення за участі експертів з різних країн регіону Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ).

Такі експертні обговорення проводились у форматі міжнародних дискусій правозахисників Solidarity Talks. Так, 21 січня 2026 року відбулася експертна зустріч на тему «Моніторинг випадків незаконного позбавлення волі людей російським режимом: як підвищити ефективність захисту прав людини?». У зустрічі взяли участь 25 осіб із 11 країн. Основними доповідачами були:

·   Наталія Ящук, голова Правління некомерційної організації «Інститут комунікаційних рішень», Україна;

·   Ігор Мічник, директор некомерційної організації Austausch e.V., Федеративна Республіка Німеччина;

·   Михайло Савва, голова Правління некомерційної організації Експертна група "Сова", доктор політичних наук, Україна.

На заході експерти сформулювали пропозиції звернутися до Європейського парламенту з проханням закликати запровадити санкції за незаконне позбавлення волі інституції Європейського Союзу та держави-члени ЄС. 04 лютого 2026 року пропозиції були передані для обговорення тим депутатам Європарламенту, які є авторами проєкту резолюції «Four years of Russia's war of aggression against Ukraine and European contributions to just peace and sustained security for Ukraine». Пропозиції учасників експертної зустрічі були включені до резолюції Європарламенту 2026/2599(RSP) від 24.02.2026.

18 лютого 2026 року відбулася наступна експертна зустріч у форматі Solidarity Talks на тему «Державні організації – порушники норм міжнародного права в умовах війни: як на них можна впливати?». В обговоренні взяли участь 28 осіб із 15 країн. Спікерами цієї зустрічі були:

·   Олександра Романцова, виконавча директорка Центру громадянських свобод;

·   Гліб Богуш, кандидат юридичних наук, Німеччина;

·   Костянтин Задоя, кандидат юридичних наук, доцент, Україна;

·   Дмитро Захватов, юрист, Литва-Росія.

Захід був присвячений обговоренню доцільності, ефективності та обмежень санкцій щодо державних організацій, які систематично беруть участь у реалізації злочинної державної політики. Короткі результати цього обговорення наведено у додатку 1.

3. Участь в експертних обговореннях, ініційованих та організованих іншими українськими організаціями.

Таке обговорення відбулося 7.04.2026 р., його тема - «Обмеження прав людини на окупованих Російською Федерацією територіях України». В обговоренні взяв участь Михайло Савва.

Що відбувається? (опис проблеми)

РФ зробила військові злочини та злочини проти людяності способом ведення війни та контролю за жителями окупованих територій. Такі злочини є масовим явищем. За інформацією Офісу Генерального прокурора України, станом на травень 2026 року було зареєстровано 235 558 воєнних злочинів та злочинів, пов'язаних з агресією.[8]

У межах державної політики Російської Федерації щодо цивільних осіб систематично скоюються такі злочини:

·   ув'язнення або інше жорстоке позбавлення фізичної свободи з порушенням основних норм міжнародного права;

·   насильницьке зникнення людей;

·   незаконне позбавлення волі.

Ці види злочинів містяться у Римському статуті.

За попередніми оцінками, кількість цивільних, які утримуються Російською Федерацією у зв'язку з конфліктом, становить до 17 000 осіб. Різними джерелами підтверджено перебування у місцях примусового тримання близько 1900 цивільних. Люди з цієї групи ідентифіковані на підставі інформації Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ), відповідей представників Російської Федерації на запити родичів, цивільних осіб та військовополонених, які повернулися в Україну.

Неточність оцінки кількості позбавлених волі цивільних викликана відмовою РФ надати інформацію про всіх цих людей або забезпечити допуск до них представників Міжнародного Комітету Червоного Хреста чи інших міжнародних організацій.

Російська Федерація порушує вимоги міжнародного гуманітарного права (МДП), які:

·   надають затриманим право надсилати листи своїм родичам під час бойових дій;

·   зобов'язують Росію надавати представникам Міжнародного комітету Червоного Хреста доступ до всіх затриманих.

З початку військової агресії Росії проти України у 2014 році не була призначена держава-покровителька. Міжнародний Комітет Червоного Хреста діє в умовах системного невиконання Росією своїх зобов'язань щодо гуманного поводження із утримуваними у місцях позбавлення волі. Зокрема, Російська Федерація не забезпечує для цих людей комунікацію з родичами. Як наслідок, міжнародні організації та українська сторона не мають повної інформації про затриманих громадян України.

У червні-липні 2025 року Національна спілка журналістів України (НСЖУ) провела опитування серед 94 сімей цивільних, які були незаконно позбавлені волі. Основні результати опитування: 75% сімей не знають, де знаходяться їхні рідні, 60% взагалі не отримують офіційної інформації про стан справ, 89% випадків викрадення людей підтверджено українською стороною, але лише 33% – російською.[9]

Міжнародний Комітет Червоного Хреста, відповідно до норм міжнародного гуманітарного права (МГП), має особливі повноваження щодо захисту цивільних осіб, які постраждали внаслідок міжнародних конфліктів. Однак ці повноваження не були використані повною мірою. Наприклад, на сьогодні Міжнародний комітет червоного хреста (МКЧХ) не отримав доступу до всіх місць примусового утримання українських цивільних осіб. Це відбувається в результаті дій РФ, яка ігнорує прохання МКЧХ про такі відвідини. За відсутності держав-покровителів МКЧХ не запропонував воюючим країнам прийняти МКЧХ як субститут.

Російська Федерація використовує практику незаконного позбавлення волі українців із 2014 року. Ця практика набула значно більшого масштабу після початку повномасштабного вторгнення. Багато мирних жителів, які нині позбавлені волі в Російській Федерації та на окупованих територіях, були затримані окупантами ще в лютому та березні 2022 року. Це відбувалося, зокрема, у Київській, Сумській, Чернігівській, Харківській та Херсонській областях під час окупації цих територій. Ці населені пункти давно звільнено від російських окупантів. Отже, не може бути жодних причин, що виправдовують позбавлення волі цих людей. Проте вони досі не звільнені.

Окрім незаконних затримань на окупованих територіях України, російська влада затримує українців на території РФ. В останньому випадку затримання і позбавлення волі відбуваються за двома основними схемами:

Перша схема. Затримання громадян України, які мешкають у РФ. З окупованих територій України до РФ було вимушено виїхати велику кількість людей. У більшості випадків ці люди не мали вибору, куди їхати. Чисельність українців, які виїхали до РФ, оцінюється в 2,8 мільйона осіб.[10] Окрім цього, значна кількість громадян України тривалий час до початку повномасштабної агресії постійно жила в РФ. Деякі з громадян України, які постійно проживають в РФ, стають жертвами незаконного позбавлення волі  на підставі підозр у нелояльності до російського режиму.

Друга схема. Затримання громадян та резидентів України, які виїжджають до третіх країн через кордон Російської Федерації. Тільки для людей з українськими документами на кордоні РФ перед перепусткою до третьої країни передбачено спеціальну процедуру обов'язкової співбесіди та перевірки документів. Цю процедуру здійснюють невстановлені особи, які не мають розпізнавальних знаків та не називають себе. Вони перевіряють документи, вивчають інформацію українців на електронних носіях (телефонах, ноутбуках), оглядають татуювання, ставлять питання для оцінки лояльності до російського режиму. Внаслідок таких перевірок, за нашими підрахунками, позбавляють волі приблизно 1% українців, які намагаються виїхати з РФ. Така схема позбавлення волі є одним із варіантів затримання під час «фільтрацій».[11]

Цивільні, затримані в Україні, утримуються в РФ та на окупованих територіях у режимних установах трьох федеральних відомств:

·   Федеральної служби виконання покарань (в'язниці, виправні колонії, зокрема колонії-поселення, слідчі ізолятори, виправні центри). ФСВП входить до системи органів Міністерства юстиції РФ.

·   Міністерства внутрішніх справ (центри тимчасового тримання іноземних громадян).

·   Міністерства оборони (гауптвахти комендатур військових гарнізонів).

У всіх таких установах українці відокремлені від російських ув'язнених чи підслідних та утримуються в ізольованих будинках, на окремих поверхах чи секторах тюремних будівель. Ймовірно, офіційно за місця утримання українців (цивільних та військовополонених) відповідають не установи Федеральної служби виконання покарань та Міністерства внутрішніх справ, а Військова поліція Міністерства оборони. Такий висновок можна зробити на підставі матеріалів деяких кримінальних справ стосовно українських некомбатантів.

На окупованих територіях багатьох українських цивільних утримують незаконно, без будь-якого оформлення факту затримання, утримують у неофіційних та не пристосованих для цього місцях: підвалах, складах, гаражах тощо. Деяких людей звільняють із місць незаконного утримання, не повертаючи їм документи. Це робиться для того, щоб унеможливити виїзд людини за межі РФ і при необхідності знову позбавити її свободи.

Історію подібного позбавлення волі розповів Сергій Воронков, якому все ж таки вдалося втекти з РФ.[12] Практики позбавлення волі без офіційного оформлення надзвичайно різноманітні. В Енергодарі Запорізької області, за інформацією мешканців міста, протягом кількох місяців після початку окупації у підвалі під будівлею відділу поліції утримували кількох працівників Запорізької атомної електростанції (АЕС).

Позбавлення волі цих людей не є законним, оскільки людину не мають права тримати в ізоляторі тимчасового тримання настільки довгий час.

Чимало українських некомбатантів утримують в офіційних місцях примусового тримання – слідчих ізоляторах (СІЗО), виправних колоніях, в'язницях та інших. У більшості випадків (за винятком цивільних, стосовно яких порушено кримінальні справи) українських некомбатантів утримують у місцях примусового тримання на окупованих територіях та РФ без судових рішень.

Російський режим упровадив у практику систему нормативних документів для оформлення позбавлення волі українських громадян. Ці документи не оприлюднені. У той же час ці документи мають безпосереднє відношення до прав людини. Відповідно до ч. 3 ст. 15 Конституції РФ, не лише  закони, але будь-які нормативні акти, які зачіпають права та обов'язки людини, мають бути офіційно оприлюднені. Нормативні акти, які не були опубліковані, не застосовуються та не спричиняють жодних юридичних наслідків. Застосування таких актів є порушенням конституційних прав громадян. Таким чином, вся система юридичного оформлення позбавлення волі українців є незаконною навіть із погляду російського законодавства.

Що ми знаємо про російську систему нормативних документів, на підставі якої українців позбавляють волі?

Громадян України та інших країн затримують «за протидію проведенню спеціальної військової операції в рамках кримінальної справи № 201/837072-14 за фактом застосування представниками силових структур України заборонених Женевською конвенцією від 12.08.1949 року та протоколом II до неї засобів та методів ведення війни» (цитата, яка не відображає ставлення авторів аналітичного матеріалу до змісту цієї кримінальної справи).

Ця кримінальна справа веде Головне слідче управління Слідчого комітету РФ. Російські джерела вказують, що «порядок затримання комбатантів та продовження термінів утримання їх у збірних пунктах регламентовано нормативно-правовими актами Російської Федерації. Це повноваження здійснюють начальники органів військової поліції».

Необхідно звернути увагу на те, що ця цитата описує затримання цивільної особи. Ця людина не брала участі у військових діях. Таким чином, російський режим розглядає цивільних українців (некомбатантів) як комбатантів.

Юридичною підставою позбавлення громадян України (як цивільних, так і військовополонених) свободи є постанови військових комендантів російських гарнізонів. Військові комендатури є структурними підрозділами Військової поліції Міністерства оборони РФ. В оприлюднених міжнародним проєктом «Гулагу-ні» документах присутня постанова «Про поміщення особи, яка чинить протидію спеціальній військовій операції, що проводиться в порядку, встановленому президентом Російської Федерації, у слідчого ізолятора, у приміщення, що функціонує в режимі слідчого ізолятора, у виправну установу або транзитно-пересильний пункт кримінально-виконавчої системи Російської Федерації» від 17 квітня 2022 року за підписом капітана О.М. Гудинчука та з печаткою військової комендатури гарнізону міста Бєлгорода. Тієї ж датою 17 квітня 2022 року підписано «Акт прийому-передачі» про те, що черговий помічник начальника транзитно-пересильного пункту (ДПНК) виправної колонії № 6 УФСВП по Бєлгородській області І.В. Хохлов прийняв від представника збройних сил РФ А.Е. Бахтібекова громадянина України як «особу, яка протидіяла спеціальній військовій операції». Цей документ має гриф «Для службового користування» (рос. - ДСП). Постанови про переведення «осіб, які протидіяли спеціальній військовій операції» з одного місця примусового тримання до іншого також підписували військові коменданти. Оприлюднено постанову того ж таки капітана О.М. Гудинчука від 19 квітня 2022 року про переведення «особи, яка протидіяла спеціальній військовій операції» з виправної колонії № 6 до слідчого ізолятора № 2 УФСІН по Бєлгородській області.

Постанови про продовження термінів утримання під вартою українців також підписують військові коменданти. У травні або червні 2022 року начальник Головного управління військової поліції Міністерства оборони РФ розіслав військовим комендантам вказівку, відповідно до якої на військових комендантів покладено обов'язки щодо продовження термінів затримання людей, яких затримали «за протидію спеціальній військовій операції». Для цього військовим комендантам надали повноваження підписувати відповідні постанови. Ця вказівка ​​була виконана. Правозахисниками оприлюднено постанову «Про продовження терміну затримання» від 3 березня 2023 року, підписану військовим комендантом військової комендатури міста Іваново підполковником В. Орловим. Цим документом термін утримання під вартою продовжено до 16.07.2023 року.

У листуванні між різними російськими державними органами утримання під вартою цивільних українців називають «фільтраційними заходами». При цьому листування людей, позбавлених волі, із їхніми родичами не допускається «до завершення фільтраційних заходів». У деяких випадках такі «заходи» тривають понад чотири роки.

Керівники установ Федеральної служби виконання покарань (ФСВП), до яких поміщали українців, надсилали повідомлення про це прокурорам відповідних суб'єктів РФ (республік, країв, областей). Проект «Гулагу-ні» оприлюднив таке повідомлення. Його направив тимчасовий виконувач обов'язків начальника слідчого ізолятора № 2 УФСВП по Іванівській області майора внутрішньої служби Д.Ю. Мохова від 1 жовтня 2022 року на ім'я прокурора Іванівської області. Наявність таких повідомлень ставить питання про відповідальність російських прокурорів за незаконне позбавлення волі громадян України – некомбатантів.

У випадку затримання і позбавлення волі громадянина України на території РФ не внаслідок раніше порушеної кримінальної справи, а внаслідок «фільтрації», його позбавляють волі розпорядженням керівника управління Федеральної служби безпеки в суб'єктах РФ (республіках, краях, областях). Періодично (один раз на кілька місяців) розпорядженнями тих самих посадових осіб термін перебування під вартою продовжується. Оскаржити таке рішення неможливо, як і визначити правові підстави тримання під вартою. Як було зазначено вище, відповідні нормативні документи ніколи не були оприлюднені, хоча безпосередньо порушують права людини. При цьому, пункт 3 статті 15 Конституції РФ встановив: «Будь-які нормативні правові акти, що зачіпають права, свободи та обов'язки людини та громадянина, не можуть застосовуватися, якщо вони не опубліковані офіційно для загальної інформації». Крім того, стаття 22 Конституції РФ не допускає затримання терміном більше 48 годин без судового рішення. Таким чином, правовий режим позбавлення волі українських некомбатантів є незаконним не лише з точки зору міжнародного права, а й з точки зору Конституції РФ.

Чимало керівників установ Федеральної служби виконання покарань (слідчих ізоляторів, колоній та інших) усвідомлюють, що їхні установи використовуються для незаконного утримання українських цивільних. Незаконне позбавлення волі створює для Федеральної служби виконання покарань та її співробітників високі ризики, зокрема міжнародних розслідувань, санкцій (обмежувальних заходів), кримінального переслідування з боку України та інших країн, Міжнародного кримінального суду, а також кримінального переслідування з боку РФ у разі зміни політичного режиму. У той же час, незаконне утримання під вартою великої кількості українських цивільних розглядається деякими співробітниками ФСВП як можливість просунутися по службі за рахунок виконання явно незаконних вказівок керівництва ФСВП та співробітників ФСБ. Крім цього, збільшення кількості тих, що містяться в установах ФСВП, збільшує витрати на ці установи і, відповідно, збільшує можливості для корупції.

За інформацією українського Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, відомо близько 200 місць примусового тримання, у яких перебувають українські цивільні. Точна кількість цих установ може змінюватися внаслідок переміщення незаконно позбавлених волі із одних місць примусового тримання до інших. Ймовірно, російська влада планує скоротити кількість місць утримання українців для спрощення логістики. Використовувати близько 200 місць примусового тримання з окремими локаціями для утримання українців надзвичайно складно. Можна припустити, що українські військовополонені та цивільні будуть сконцентровані у кількох десятках місць примусового тримання.

Російські суди відмовляють у задоволенні скарг родичам людей, яких незаконно позбавили волі. Підтвердженням цього є апеляційне ухвала Московського міського суду від 29.01.2025 року по адміністративній справі №33а-813/2025 та інші судові рішення, які ми цитуємо нижче.

Родичі затриманих оскаржили ухвалу судді Преснянського районного суду міста Москви від 13.09.2024. Цією ухвалою Преснянський суд повернув родичам затриманих їх заяву про визнання незаконною бездіяльність Міністерства оборони РФ: воно не забезпечило комунікацію між затриманими та їхніми родичами. Автори заяви просили Преснянський районний суд визнати незаконною бездіяльність Міністерства оборони РФ, яка проявилася у незабезпеченні комунікації між затриманими та їхніми родичами, і усунути це порушення (забезпечити комунікацію). Мабуть, цей районний суд просто не знав, що робити. Скарга була обґрунтованою, але суд не хотів приймати рішення, яке б суперечило державній політиці. Внаслідок цього скаргу повернули заявникам.

Московський міський суд був змушений ухвалити рішення по суті. Він відмовив родичам затриманих, пославшись при цьому на Женевські конвенції. Нібито для вирішення питання про допущене порушення комунікації між затриманими та їх родичами передбачено інший порядок, який встановлено Женевською конвенцією. У зв'язку з цим заявлені вимоги не підлягають розгляду та вирішенню у порядку адміністративного судочинства. Другий касаційний суд загальної юрисдикції 7.08.2025 ухвалив у цій же справі ухвалу № 88а-19613/2025. У цьому абсурдному документі Другий касаційний суд без будь-яких реальних підстав відхилив докази заявників про те, що їхні затримані родичі не є військовополоненими. Касаційний суд залишив апеляційну ухвалу від 29.01.2025 без змін.[13]

Таким чином, російські суди створили незаконну юридичну конструкцію, щоби не приймати рішення на захист прав затриманих українців. Роблячи висновки про таку судову практику, необхідно мати на увазі, що РФ вийшла зі складу Міжнародної комісії зі встановлення фактів (International Fact-Finding Commission). Комісія була офіційно утворена в 1991 році на підставі статті 90 Додаткового протоколу I 1977 до Женевських конвенцій (Протокол I). Комісія є постійним органом. Основна мета Комісії полягає у розслідуванні заяв про серйозні порушення міжнародного гуманітарного права.[14] Росія відкликала заяву про визнання компетенції Міжнародної комісії щодо встановлення фактів у листопаді 2019 року. Відповідний закон було підписано президентом РФ 12 листопада 2019 року. Це означає, що Комісія самостійно не може ініціювати розслідування випадків порушення Росією норм міжнародного гуманітарного права. Для такого розслідування потрібна згода російського режиму. Очевидно, що такої згоди не буде.

Більшість звільнених з російської неволі українців зазнавали катувань і жорстокого поводження. Цей факт зафіксовано Офісом Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй з прав людини: понад 91% опитаних цивільних після повернення з російських місць позбавлення волі заявили про те, що вони зазнавали катувань, жорстокого поводження та сексуалізованого насильства.[15] Багато українських громадян після звільнення свідчать про недостатнє харчування, труднощі в отриманні медичної допомоги та участь російського медичного персоналу у катуваннях. Крім цього, перебування людей у ​​неволі завдає їм сильних моральних страждань.

Порушуючи норми міжнародного гуманітарного права, російська сторона утримує українських некомбатантів у в’язничних умовах, тобто у цілодобово закритих камерах. У найкращому разі ці люди отримують одну щоденну прогулянку на повітрі тривалістю до 1 години. Такі умови утримання викликають кисневе голодування, сенсорну депривацію, сприяють погіршенню фізичного та психічного здоров'я людей.

Українські цивільні позбавлені волі і тривало утримуються в неволі незаконно. Україна не здійснює незаконних позбавлень волі російських некомбатантів, і таким чином немає об'єктивної можливості обмінів (надалі – одночасних звільнень) українських некомбатантів на російських. Український державний проєкт «Хочу до своїх» передбачає взаємне звільнення громадян України, засуджених українськими судами за підтримку РФ, на українських некомбатантів, яких російський режим незаконно позбавив волі.[16] Однак протягом двох років дії цього проєкту було взаємно звільнено менше ста осіб з кожного боку. Україна та її союзники повинні домогтися повернення незаконно ув’язнених громадян без взаємних звільнень та умов з боку РФ.

На окупованих територіях поширена незаконна практика заборони цивільній особі виїжджати за межі населеного пункту/області, де вона проживає. Деяких некомбатантів звільняють із місць примусового тримання за скаргами адвокатів, після чого співробітники ФСБ змушують цих людей підписати зобов'язання щодо невиїзду. Така практика обмежує свободу пересування людей і не дозволяє розглядати їх як вільних. Подібні зобов'язання є незаконними. Це не є підписка про невиїзд, тому що офіційно підписку про невиїзд беруть у людини лише у разі кримінального переслідування. Якщо є офіційна підписка про невиїзд, то людині через 10-45 діб має бути висунуто звинувачення у скоєнні злочину. Однак у нашому випадку нічого подібного не відбувається.

Наші висновки збігаються з висновками низки міжнародних розслідувань у тому, що українські некомбатанти утримуються у численних місцях позбавлення волі як на території РФ, так і на окупованих територіях України, а інформація про їхнє місцезнаходження відсутня у російських реєстрах ув'язнених.[17]

Результати моніторингу незаконних затримань

Здійснено моніторинг 8221 унікальних випадків незаконних затримань за період з 24 лютого 2022 року до 31 грудня 2025 року. Охопити весь період повномасштабної агресії стало можливим через взаємодію Експертної групи «Сова» з кількома українськими недержавними організаціями, наприклад, з «Архів війни».

1.⁠ ⁠Загальна характеристика масиву моніторингу.

Кількість унікальних випадків незаконних позбавлень волі: 8221, серед яких:

·   Утримання під вартою «за протидію спеціальній військовій операції», які були офіційно підтверджені російським режимом (наприклад, відповіді родичам затриманих);

·   Ув’язнення, не підтверджені російським режимом, але підтверджені іншими офіційними джерелами (наприклад, Міжнародним Комітетом Червоного Хреста, який проінформував про це родичів);

·   Ув’язнення людей, інформацію про місце утримання яких було отримано від звільнених;

·   Ув’язнення людей, які вже звільнені різними способами та повернулися до України.

2.⁠ ⁠Демографічний профіль незаконно позбавлених волі

2.1. Вік.

Середній вік людей із групи незаконно позбавлених волі – 43,2 роки (розрахунок зроблено з випадків, коли нам відомий вік жертв незаконно ув’язнених). Найбільшою групою є група людей віком від 30 до 39 років – 2036 випадків. Наступною за кількістю відомих випадків є група 40 – 49 років – 1872 випадки, третьої за кількістю – 18 – 29 років – 1395 випадків, 50 – 59 років – 1385 випадків. Таким чином, серед жертв незаконних ув’язнень домінують представники соціально та економічно активного населення. Репресії спрямовані на людей, здатних, на думку окупантів, до соціальної активності, самоорганізації та опору.

2.2. Стать.

Переважна більшість незаконно ув’язнених – чоловіки – 6511 унікальних випадків. Жінки становлять меншу частку, але їхня присутність є відносно стабільною в різні періоди.

Подібна ґендерна асиметрія затримань є результатом уявлень окупантів про більшу небезпеку чоловіків та «колективну відповідальність» чоловіків призовного віку.

У зв'язку з важливістю ґендерного аспекту незаконних ув’язнень у даному аналітичному матеріалі інформацію про ув’язнених жінок деталізовано.

За верифікованими даними нашого моніторингу, зафіксовано 1720 випадків незаконного позбавлення волі жінок. З них:

·   Загиблих – 4 жінки. Двох жінок убито під час активної фази окупації, їхні тіла виявлено на Київщині, 2 жінки загинули безпосередньо в місцях позбавлення волі внаслідок тортур або неналежних умов утримання.

·   Звільнених – 6 жінок. Їх повернули на підконтрольну територію України в рамках процедур взаємного звільнення.

У місцях несвободи на окупованих територіях України та на території РФ – 1710 жінок. У цій групі ми виділяємо підгрупи:

·   Жінки, які були засуджені або перебувають під слідством, головним чином за статтею Кримінального кодексу РФ «Шпигунство» (стаття 276 КК РФ) та за статтею «Незаконне придбання, передача, збут, зберігання, перевезення, пересилання або носіння вибухових речовин або вибухових пристроїв» (ст. 222.1). У цій підгрупі 257 жінок;

·   Жінки, інформація про яких відсутня або частково відома (режим incommunicado). У цій підгрупі 1453 жінки.

2.2.1. Соціально-демографічні характеристики жінок цієї групи

·   Середній вік – 42 роки.

·   Інтервал років народження: 1935–2006.

·   Найстарші жінки у цій групі мають вік понад 85 років.

·   Наймолодші – 18 років на момент зникнення або позбавлення волі.

Це свідчить про відсутність будь-яких вікових обмежень у практиках переслідування. Жертвами незаконного позбавлення волі є представниці всіх вікових груп – від студенток до пенсіонерок.

Аналіз демографічних характеристик незаконно позбавлених волі жінок дозволяє висловити такі припущення:

·   середній вік у 42 роки вказує на те, що російський режим намагається позбавити українське суспільство жінок із найактивнішої соціальної групи;

·   жінки, народжені до 1960-го року вже мають у більшості випадків хронічні захворювання. В умовах багатьох російських СІЗО (наприклад, у Кізелі Пермського краю) ці захворювання несуть загрозу їхнім життям через відсутність доступу до адекватної медичної допомоги.

2.2.2. Професійний та соціальний профіль

Серед жінок, що незаконно утримуються, — представниці різних професій та соціальних груп:

·   працівниці органів місцевого самоврядування;

·   громадські активістки;

·   журналістки та блогерки;

·   медики та провізорки;

·   студентки;

·   представниці бізнесу;

·   співробітниці різних правоохоронних органів;

·   представниці інших соціально-професійних груп.

Такий спектр видів занять жінок свідчить, що їхнє переслідування має системний характер і спрямоване на:

·   представниць публічної влади;

·   громадянське суспільство та незалежні медіа;

·   сектор безпеки та оборони;

·   гуманітарну та медичну сферу.

Фактично йдеться про цілеспрямоване ослаблення соціальної стійкості місцевих спільнот та придушення активної громадянської позиції жінок.

2.3. Характер порушень

Зафіксовані випадки включають:

·   незаконні затримання та примусові зникнення;

·   утримання без доступу до правової допомоги (недопуск незалежних адвокатів через фактичну їхню відсутність на території РФ та окуповані території України);

·   катування та психологічне насильство, у тому числі сексуальне насильство або загроза його застосування;

·   політично мотивовані вироки позбавлення волі;

·   примусове переміщення до місць несвободи на території РФ (переміщення цивільних осіб з окупованих територій на територію держави-окупанта є грубим порушенням міжнародного гуманітарного права);

·   використання материнства як інструменту тиску;

·   погрози дітям;

·   відсутність належної медичної допомоги з урахуванням потреб жінок.

3.⁠ ⁠Динаміка затримань і незаконного позбавлення волі

·   До 2022 року (період до повномасштабного вторгнення) масштаб незаконних затримань був значно меншим порівняно з наступними періодами.

·   З 2022 року (початок повномасштабного вторгнення) спостерігається різке збільшення кількості ув’язнень. Фіксуються масові ув’язнення протягом кількох перших днів після встановлення окупаційного контролю та хвилеподібні сплески, пов'язані з посиленням військової активності у відповідному регіоні.

·   У 2023-2024 роках динаміка ув’язнень на окупованих територіях дещо зменшилася, але не зведена до нуля. Незаконні затримання тривали. Вочевидь, що військовий контроль РФ є головною причиною незаконних ув’язнень, визначає системність та організований характер незаконного позбавлення волі.

4.⁠ ⁠Географія незаконних затримань і позбавлення волі

Основна концентрація випадків є на території активних бойових дій та у регіонах з тривалим періодом окупації. Існує пряма залежність між кількістю задокументованих випадків незаконних ув’язнень та тривалістю окупації. Конвеєр репресій не зупиняється, що свідчить про інституційний характер цих репресій.

5.⁠ ⁠Місця утримання жертв незаконного позбавлення волі

Виділяються дві основні групи місць утримання.

·   Офіційні місця примусового тримання (виправні колонії, ізолятори тимчасового тримання, слідчі ізолятори та інші).

·   Неофіційні місця примусового тримання. Це, наприклад, ями в гаражах та підвали. Існує певна градація таких місць за їхньою «комфортністю». Наприклад, після деякого часу в гаражній ямі люди можуть перевести до підвалу як нагороду або обіцянку кращих умов в обмін на співпрацю. Неофіційні місця примусового тримання найчастіше використовуються на окупованих територіях України. У той же час вже відомі випадки використання неофіційних місць примусового утримання на території РФ.

Існує також «перехідний варіант» між офіційними та неофіційними місцями примусового тримання. Це підвали та інші приміщення будівель відділів (управлінь) поліції та інших репресивних органів. У цих будинках знаходяться офіційні ізолятори тимчасового тримання, але людей без оформлення утримують також у підвалах.

Високий відсоток невстановленого місця знаходження людей підтверджує масовий характер такого злочину як незаконне позбавлення волі. Крім цього, порушується права родичів затриманої особи на інформацію, право затриманої людини на доступ до правової допомоги.

6.⁠ ⁠Статуси людей, які були незаконно ув’язнені

Доступні для аналізу випадки включають такі статуси:

·   Позбавлений волі станом на зараз. Серед людей із цієї групи дехто був ув’язнений ще в перші дні повномасштабного вторгнення. Позбавлення волі для них триває вже понад чотири роки.

·   Звільнено. На окупованих територіях деяких затриманих некомбатантів звільняли за кілька днів після затримання або за кілька тижнів з поясненням з боку російських військових, що вони «пройшли перевірку». Декого переміщали за межі регіону затримання, і вони поверталися разом із військовополоненими внаслідок взаємних звільнень (обмінів). При цьому причини звільнення цих людей залишалися незрозумілими, представники російської влади ніколи не давали ніяких пояснень.

·   Загинув.

·   Статус не встановлено (відсутня інформація про людину). Це найпоширеніший випадок, коли затримання людини підтверджено кількома джерелами, але жодної іншої інформації про людину немає.

·   Непідтверджене ув’язнення. Є інформація про можливе позбавлення волі людини, але немає можливості перевірити цю інформацію.

Отже, база містить як поточні, і завершені випадки, що дозволяє: аналізувати тривалість утримання в неволі; фіксувати порушення міжнародного гуманітарного права, військові злочини та злочини проти людяності; оцінювати масштаб практики незаконних ув’язнень.

7.⁠ ⁠Соціально-професійний профіль жертв незаконного позбавлення волі

Серед ув’язнених  присутні:

·   Представники місцевого самоврядування (як депутати, і працівники виконавчих органів).

·   Державні службовці.

·   Педагоги.

·   Медики.

·   Підприємці.

·   Суспільні активісти.

·   Священнослужителі різних конфесій.

·   Інші цивільні особи.

Спостерігаються ознаки вибірковості незаконних ув’язнень. Частіше за інших позбавляють волі:

·   людей із проукраїнською позицією;

·   лідерів громадської думки;

·   представників органів влади;

·   громадських активістів.

Це характеризує незаконні ув’язнення як елемент цілеспрямованої стратегії придушення соціальної активності. Окупанти розглядають будь-яку соціальну активність як основу опору.

Правові основи покращення умов утримання та звільнення українських некомбатантів

Висновок про незаконність тривалого позбавлення волі цивільних дозволяє зробити Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження та покарання, а також Женевські конвенції та протоколи до цих конвенцій. Україна та Російська Федерація є учасницями обох Конвенцій та Першого протоколу до них. Відповідно, обидві країни зобов'язані дотримуватися цих документів.

Ключовою статтею Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження та покарання для обґрунтування можливості звільнення цивільних громадян України є перша стаття (перший пункт першої статті): «Для цілей цієї Конвенції визначення «катування» означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисно завдається сильний біль чи страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості або визнання, покарати її за дію, яку вчинила вона або третя особа або в скоєнні якої вона підозрюється, а також залякати або примусити її або третю особу, або з будь-якої причини, заснованої на дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання завдаються державною посадовою особою чи іншою особою,  яка виступає в офіційній якості; або їх підбурювання, або за їх відома чи мовчазної згоди. Це визначення  не передбачає  біль чи страждання, які виникають лише внаслідок законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи викликаються ними випадково».

Позбавлення волі на невизначений термін та тривалий час людей, які не є військовополоненими та яким не пред'явлено звинувачення у скоєнні злочинів, можна обґрунтовано вважати одним із видів жорстокого поводження з наступних причин. Позбавлення волі завдає моральних страждань різного виду. Конвенція проти катувань не дає визначення сильного морального страждання, проте світова практика дозволяє зробити висновок, про те, що позбавлення волі завдає сильного морального страждання. Людина, яка перебуває в ув'язненні під повним контролем інших людей, примусово позбавлена ​​можливості:

·   вести звичний спосіб життя, бачити родичів та друзів та спілкуватися з ними;

·   самостійно приймати рішення;

·   забезпечувати себе та членів своєї сім'ї засобами існування;

·   дбати достатньо про своє здоров'я, наприклад, за допомогою рухової активності.

Цей перелік чинників морального страждання не є вичерпним.

Для військовополонених, засуджених і підслідних ці моральні страждання невіддільні від законних санкцій щодо представників цих груп людей. Але до цивільних українців, не військовополонених, не засуджених та не підслідних, поняття законних санкцій неможливо застосовувати.

Женевська конвенція (ЖК IV) про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 р. допускає інтернування цивільних осіб в окремих випадках. Проте громадяни України не були офіційно інтерновані до Росії. Представники російського режиму не ухвалювали передбачені статтею 42 Конвенції розпорядження про інтернування. Викраденим в Україні громадянам не надавалося відповідно до статті 43 право на оскарження рішень щодо інтернування.

Стаття 78 цієї Конвенції передбачає, що рішення про інтернування повинні прийматися відповідно до нормальної процедури, яка встановлюється державою-окупантом на підставі цієї Конвенції. Цю норму не дотримано Російською Федерацією. Офіційно інтернування не здійснювалося владою Російської Федерації. Як би широко влада РФ не трактувала інтернування, вони повинні звільнити цивільних. Пункт В норми 128 звичайного міжнародного гуманітарного права встановив: «Інтерновані цивільні особи мають бути звільнені негайно після зникнення причин, які викликали необхідність інтернування, але в будь-якому разі не пізніше, якнайшвидше після завершення активних військових дій».[18]

За такий тривалий період, протягом якого більшість цивільних позбавлені волі, будь-які причини їхнього інтернування зникли, навіть якщо вони колись існували. Так, багато цивільних були затримані окупантами в населених пунктах, які наразі вже деокуповані і підконтрольні українській владі. На території цих населених пунктів військові дії не ведуться, тому не може бути причин подальшого утримання під вартою.

У тих рідкісних випадках, коли влада РФ у 2022 році дала відповіді на запити про статус цивільних українців, причиною ув’язнення називали «протидія спеціальної військової операції». Таку ж причину, а саме «протидія спеціальної військової операції», представники російської влади офіційно називають у відповідях про долю українських військовополонених. У деяких відповідях російських посадових осіб про цивільних українців зазначено, що ув’язнені  утримуються відповідно до вимог Женевської конвенції щодо поводження з військовополоненими. Для російської влади немає відмінностей у правових статусах українських цивільних та військовополонених. Російський режим розглядає українських некомбатантів як військовополонених. Такий підхід явно порушує міжнародне право.

Влада РФ у деяких відповідях на запит про долю українських цивільних вказувала, що «Застосування до затриманих Третьої Женевської Конвенції зумовлене змістом статті 5 цієї Конвенції». Стаття 5 Третьої Женевської конвенції встановила, що «ця Конвенція застосовується до осіб, зазначених у статті 4, з моменту, коли вони підпадають під владу супротивника, до їхнього остаточного звільнення та репатріації. Якщо виникає сумнів, чи належать особи, які брали участь у військових діях і потрапили до рук противника, до категорій, перелічених у статті 4, такі особи користуються захистом цієї Конвенції доти, доки їх статус не буде визначено компетентним трибуналом». У статті 4 перелічені різні групи військовополонених. Таким чином, влада РФ стверджує щодо деяких цивільних, що вони підозрюють цих людей у ​​причетності до комбатантів і зобов'язуються визначити їх статус судовим рішенням (рішенням компетентного трибуналу). Наразі немає письмових відповідей від влади РФ щодо всіх затриманих цивільних із зазначенням правового статусу цих людей. Можна припустити, що вищезгадане підґрунтя для тримання людей у ​​неволі застосовується для всіх цивільних українців, яких позбавили волі «за протидію спеціальній військовій операції». Нам не відомо про будь-які судові рішення в РФ, які б визнавали цивільних українців комбатантами.

До цивільних, щодо яких немає судових вироків та не порушено кримінальні справи, необхідно застосовувати норму ч. 3 ст. 75 Першого Додаткового протоколу до Женевських конвенцій: «Будь-яка особа, яка зазнала арешту, ув’язнення або інтернування за дії, пов'язані зі збройним конфліктом, повинна бути негайно поінформована зрозумілою їй мовою про причини вжиття таких заходів. За винятком випадків арешту або затримання за кримінальні правопорушення, такі особи повинні бути звільнені в найкоротший термін і в будь-якому випадку, як тільки обставини, що виправдовують арешт, затримання або інтернування, припинили своє існування» і норму ч. 1 статті 50 Першого Протоколу «У разі сумніву, чи є якась особа цивільною особою, вона вважається цивільною особою».

Поняття «найкоротший термін» не визначено у міжнародному гуманітарному праві точною кількістю місяців чи днів. Однак очевидно, що період чотири роки не є найкоротшим терміном. Багато цивільних було затримано ще в лютому-березні 2022 року, і цих людей досі не звільнено. Коли бойові дії на території, де мешкав і був затриманий некомбатант, давно припинено, а людину не звільняють, це явне порушення норми про звільнення «у будь-якому разі, як тільки обставини, що виправдовують арешт, затримання чи інтернування, припинили своє існування». Крім того, як було показано вище, будь-які сумніви щодо статусу цивільного Перший Протокол зобов'язує трактувати так, що ця людина є цивільною.

Варто також врахувати наступну норму Женевської конвенції IV та коментарів до неї: оскільки інтернування не може бути мірою покарання, інтерновані особи не можуть утримуватися без зв'язку із зовнішнім світом. Існує загальна презумпція сприяння/ дозволу контактів із сім'єю в розумні терміни (цей принцип відображено у статтях 106, 107 та 116 Женевської конвенції IV).

Таким чином, дії РФ щодо тривалого безстрокового незаконного позбавлення волі громадянських українців можна розглядати як жорстоке поводження.

Умови утримання українців у РФ та на окупованих територіях є вкрай важкими. Як цивільні, так і військовополонені утримуються у в'язницях: у закритих камерах, з можливістю одногодинної прогулянки у найкращому разі. Усі цивільні (без винятку), що повернулися в Україну, підтверджують, що їх утримували саме в таких умовах. Також вони свідчили про відсутність медичного забезпечення та належного харчування. Це призвело до суттєвої втрати ваги людей та порушень функцій організму. Кисневе та сенсорне голодування, порушення здоров'я та психіки завдало людям додаткових страждань.

Правила міжнародного гуманітарного права (МГП) також кажуть, що цивільні особи, позбавлені волі, повинні утримуватися у приміщеннях, віддалених від зони бойових дій, із належним забезпеченням охорони здоров'я та гігієни (ст. 83 ЖК IV). У будь-якому випадку, будь то інтернування, чи зміна місця проживання з міркувань безпеки, чи затримання, чи ув'язнення у зв'язку з кримінальним розглядом, з людьми потрібно поводитися гуманно: надавати притулок, достатнє харчування, воду, одяг, медикаменти тощо (Статті 76, 85, 87, 84-92).

Наразі російські злочинці, які знущаються над полоненими українцями, перебувають поза зоною досяжності як українського, так і міжнародного правосуддя. Ймовірно, цих людей не вдасться затримати та віддати під суд найближчим часом. Проте порушення проти них кримінальних справ та запровадження санкцій буде виконувати роль стоп-фактора: буде стримувати цих людей та їхніх колег від скоєння нових злочинів. Агресія РФ проти України, міжнародне засудження цієї агресії та санкції проти РФ значно знизили визначеність та стабільність ситуації для росіян та впевненість у завтрашньому дні. Російські військові злочинці можуть понести відповідальність як у разі зміни політичного режиму в РФ, так і до цього моменту у разі затримання цих злочинців за межами РФ.

Додаткові правові підстави для звільнення цивільних дає Міжнародна конвенція захисту всіх осіб від насильницьких зникнень. Україна ратифікувала цю Конвенцію у 2015 році, проте фактично її не застосовувала. «Для цілей цієї Конвенції насильницьким зникненням вважається арешт, затримання, викрадення або позбавлення волі в будь-якій іншій формі представниками держави або особами або групами осіб, що діють з дозволу, визнати факт позбавлення волі або приховування даних про долю або місцезнаходження зниклої особи, внаслідок чого ця особа залишена без захисту закону» (ст. 2). Абсолютна більшість цивільних, яких РФ примусово утримує, варто розглядати як жертв насильницьких зникнень. РФ не повідомляє про всі випадки затримань некомбатантів та відмовляється надати інформацію про місцезнаходження цивільних навіть найближчим родичам. Приховування інформації про місцезнаходження особи та відсутність можливості комунікації з нею є характерними ознаками насильницького зникнення.

Країни, які підписали та ратифікували Конвенцію про захист усіх осіб від насильницьких зникнень, мають виконувати її норми. Таких країн у світі 72. РФ не є членом Конвенції і не має наміру виконувати її норми. Але країни-члени Конвенції можуть переслідувати громадян РФ - порушників Конвенції (військовослужбовців, співробітників Федеральної служби виконання покарань, Федеральної служби безпеки та інших посадових осіб).

Розвивається практика санкцій (обмежень) щодо посадових осіб, винних у незаконних затриманнях. У публічному просторі постала вимога санкцій щодо російських державних органів, які здійснюють репресивну політику російського режиму щодо українців.

Європейський парламент у пункті H резолюції від 09.07.2025 2025/2710(RSP) констатував: «Росія продовжує безперервно вчиняти жахливі військові злочини проти безневинних цивільних осіб; оскільки, за даними української влади, приблизно 16000 українських цивільних осіб, як відомо, позбавлено волі в Росії та тимчасово окупованих територіях України, хоча реальні цифри, ймовірно, значно вищі; оскільки понад 70000 українців, у тому числі цивільних осіб, дітей та військовослужбовців, офіційно визнані зниклими безвісти», а у пункті 23 цієї резолюції закликав ЄС запровадити індивідуальні санкції проти російських чиновників, відповідальних за насильство та катування ув'язнених та позбавлених волі українців. Проте заклик цієї резолюції має дуже обмежений характер, оскільки йдеться лише про індивідуальні санкції і лише за насильство і катування. Подібний підхід до санкцій зводить системну проблему до ексцесів виконавців та ігнорує такий масовий злочин, як незаконне позбавлення волі.

У пункті I резолюції від 24.02.2026 2026/2599(RSP) Європейський парламент констатував: «У той час як Військова поліція Міністерства оборони Росії, Федеральна служба безпеки і Федеральна служба виконання покарань утримують в умовах відсутності зв'язку із зовнішнім світом невстановлену кількість українських осіб. 16 000 українських цивільних осіб були незаконно позбавлені волі» і в пункті 20 сформулював вимогу: «Закликає ЄС та його держави-члени запровадити санкції проти Військової поліції Міністерства оборони Росії, Федеральної служби безпеки та Федеральної служби виконання покарань за їх систематичну участь у скоєнні військових злочинів і злочинів проти злочинів, тортури та утримання під вартою без зв'язку із зовнішнім світом; закликає, крім того, ЄС та його держави-члени запровадити персональні санкції проти всіх керівників установ та інших російських посадових осіб російських пенітенціарних установ, у яких незаконно утримуються цивільні особи України; закликає ЄС та його держави-члени заборонити в'їзд до Шенгенської зони російських військовослужбовців, які брали участь у агресивній війні проти України; наполегливо закликає держави-члени систематично боротися з проблемою обходу санкцій та забезпечити їхнє повне та ефективне виконання». Ця резолюція вперше включила вимогу щодо введення санкцій щодо російських державних організацій, які здійснюють репресивну політику російського режиму щодо українців.

Висновки

Моніторинг незаконного тримання під вартою  у період після початку повномасштабного вторгнення та до кінця 2025 року, та аналіз 8221 унікальних випадків дозволяє зробити висновок про те, що подібні ув’язнення є масовими та системними. Кількість випадків позбавлення волі має певну закономірність: сплеск у перші дні після окупації території та стабілізація у наступний період із посиленням у разі активізації воєнних дій у регіоні.

Середній вік незаконно позбавлених волі людей – близько 43 роки. Найбільш чисельною є група людей віком від 31 до 45 років. Наступною за кількістю відомих випадків є група 46 - 60 років, третьою – група віком 18 - 30 років. За цією групою є група людей віком 60 років і старші. Таким чином, серед жертв незаконних ув’язнень переважають представники соціально та економічно активного населення.

Чоловіків значно більше серед незаконно позбавлених волі. Водночас відсоток затриманих жінок є досить стабільним протягом усього періоду моніторингу.

Серед затриманих є: представники місцевого самоврядування (як депутати, так і співробітники виконавчих органів); державні службовці; педагоги; медики; підприємці; громадські активісти; священнослужителі різних конфесій; представники інших цивільних професій.

Системні порушення прав та скоєння злочинів щодо цивільних українців та військовополонених, у тому числі незаконні ув’язнення, є не ексцесами виконавців, а державною політикою російського режиму. Окупанти позбавляють волі соціально активних людей, які є представниками різних соціально-професійних груп. Цих людей розглядають як потенційні центри опору, навколо яких можуть об'єднатися інші незадоволені окупацією. Мета цієї політики – зміцнення контролю над окупованими територіями, у тому числі шляхом створення атмосфери страху у населення окупованих територій та серед українських військових. Таке цілепокладання дозволяє розглядати цю державну політику як державний терор.

Більшість представників російського режиму розуміють, що таким ставленням до цивільних українців, які перебувають під повним контролем російської влади, вони порушують як міжнародні зобов'язання, так і законодавство РФ. Проте, жодних добровільних кроків щодо масового звільнення українських некомбатантів чи поліпшення їхнього становища не відбувається. Можна впевнено прогнозувати, що таких кроків не буде й надалі. Масове звільнення українців можливе лише внаслідок угоди про мир чи перемир'я між Україною та РФ під міжнародні гарантії. Однак і в цьому випадку російський режим не звільнить усіх незаконно позбавлених волі. Не будуть автоматично повернені деякі жертви незаконних затримань, які з різних причин важливі для російського режиму, і всі українські політичні в'язні – жертви повномасштабного вторгнення.

Що робити? (Рекомендації)

Російська влада не виконує вимог міжнародного гуманітарного права щодо українських некомбатантів. Російська Федерація вийшла з більшості міжнародних угод, які обмежували свавілля російського режиму. Поліпшення умов утримання та звільнення українців можливе лише внаслідок примусу російського режиму робити це. Є кілька способів такого примусу, у тому числі порушення кримінальних справ та винесення вироків в Україні, застосування можливостей універсальної юрисдикції іншими країнами, запровадження обмежувальних заходів щодо російських посадових осіб та організацій.

Практика українських правозахисників показала, що найбільш ефективний спосіб такого примусу – санкція, тобто обмежувальний захід. До початку 2025 року було досягнуто дуже невеликого прогресу у справі запровадження санкцій за катування та незаконне позбавлення волі. Канада запровадила санкції проти кількох російських посадових осіб. Європейський парламент у п. І резолюції 2025/2710(RSP) від 09.07.2025 констатував: «І. оскільки російська влада систематично організовувала насильницькі зникнення великої кількості українських цивільних осіб, позбавляючи волі людей без військової приналежності за безпідставними та сфабрикованими звинуваченнями, причому їхня доля та місцезнаходження залишаються невідомими, залишаючи їхні родини у болючій невизначеності; насильницькі зникнення з боку Росії є частиною широкомасштабного, систематичного та скоординованого нападу на громадянське населення України» і в п. 23 запропонував Європейському Союзу запровадити персональні санкції проти російських чиновників, відповідальних за насильство та тортури щодо затриманих і позбавлених волі українців.[19] Ця резолюція була, безумовно, деяким прогресом. Але такий підхід недостатній: санкції пропонуються лише щодо конкретних посадових осіб і лише за насильство та тортури. Таким чином, дана резолюція фактично нормалізує грубе порушення – незаконне позбавлення волі некомбатантів, і проблема зводиться до ексцесів виконавців.

Європейський парламент у пункті I резолюції від 24.02.2026 2026/2599(RSP) констатував: «У той час як Військова поліція Міністерства оборони Росії, Федеральна служба безпеки та Федеральна служба виконання покарань утримують в умовах відсутності зв'язку із зовнішнім світом невстановлену кількість українських військовополонених та цивільних осіб, українські правозахисні організації оцінюють, що до 16 000 українських цивільних осіб були незаконно позбавлені волі» і в пункті 20 сформулював вимогу: «Закликає ЄС та його держави-члени запровадити санкції проти Військової поліції Міністерства оборони Росії, Федеральної служби безпеки та Федеральної служби виконання покарань за їх систематичну участь у скоєнні військових злочинів та злочинів проти людяності, включаючи насильницькі зникнення, довільні затримання, тортури та утримання під вартою без зв'язку із зовнішнім миром; закликає, крім того, ЄС та його держави-члени запровадити персональні санкції проти всіх керівників установ та інших російських посадових осіб російських пенітенціарних установ, у яких незаконно утримуються цивільні особи України; закликає ЄС та його держави-члени заборонити в'їзд до Шенгенської зони російських військовослужбовців, які брали участь у агресивній війні проти України; наполегливо закликає держави-члени систематично боротися з проблемою обходу санкцій та забезпечити їхнє повне та ефективне виконання».[20] Ця резолюція вперше включила вимогу щодо введення санкцій щодо російських державних організацій, які здійснюють репресивну політику російського режиму щодо українців.

Резолюція Європарламенту від 24.02.2026 відкриває можливість адвокатування санкцій (обмежувальних заходів) ЄС та окремих країн до російських державних структур, які здійснюють державну політику щодо незаконно позбавлених волі українців: Військової поліції Міністерства оборони, Федеральної служби безпеки та Федеральної служби виконання покарань. Санкції щодо державних структур роблять правильний акцент на тому, що порушення прав людини, військові злочини та злочини проти людяності щодо незаконно затриманих здійснюються в рамках державної політики Російської Федерації.

Проєктування санкцій за незаконні затримання має виходити з того, що вони не є покаранням чи помстою. Обмежувальні заходи є методом профілактики подальших порушень. Цілями санкцій мають бути покращення умов утримання українських некомбатантів та їх звільнення без прив'язки до перемир'я чи угоди про мир. Оскільки санкції є формою превенції, то за її введенні необхідно позначати умови, у виконанні яких санкції зменшуються, зупиняються чи знімаються.

Проєктування та запровадження санкцій потребують постійної взаємодії виконавчих органів Європейського Союзу, урядів зацікавлених країн (зокрема тих, що не входять до ЄС) та представників української правозахисної спільноти. Доцільно створення спеціальних координаційних механізмів (робочих груп, переговорних майданчиків) задля забезпечення такої взаємодії.

Необхідно продовжити моніторинг незаконних ув’язнень та розвиток системи такого моніторингу, зокрема з використанням високотехнологічних інструментів OSINT. Такі інструменти слід розробляти не лише для випадків незаконних затримань, а й для випадків незаконних судових рішень.

Додаток 1. Огляд результатів Solidarity Talks щодо впливу на російські державні організації, що реалізують репресивну державну політику

18 лютого 2026 року у форматі Solidarity Talks відбулася онлайн дискусія правозахисників регіону ОБСЄ на тему «Державні організації – порушники норм міжнародного права в умовах війни: як на них можна впливати?». В обговоренні взяли участь 28 осіб із 15 країн. Модерував дискусію голова Правління «Експертної групи «Сова» Михайло Савва.

Метою цієї дискусії не було прийняття рішень чи напрацювання рекомендацій, - лише вислухати різні точки зору для того, щоб глибше розуміти проблему. Також не оцінювалися точки зору на предмет того, наскільки вони правильні чи помилкові.

Одним із найважливіших аспектів дискусії було обговорення санкцій. Правозахисники по-різному розуміють санкції як інструмент. Різне розуміння санкцій призводить до непорозумінь між різними групами правозахисників.

Короткий огляд основних ідей, які були озвучені (без посилання на авторів):

Системні порушення правил, а також злочини щодо цивільних і військовополонених не є ексцесами російських виконавців, вони є складовою свідомої державної політики. Мета цієї політики – створення атмосфери страху на окупованих територіях та серед українських військових. Відповідно, цю політику можна вважати державним терором.

Російський режим розуміє, що ставлення до українських некомбатантів, які перебувають під повним контролем російської влади, є порушенням і міжнародних зобов'язань, і навіть законодавства РФ. Однак жодних добровільних кроків щодо звільнення цих людей чи поліпшення їхнього становища не відбувається. Таких кроків не буде й надалі. Масове звільнення українців можливе лише внаслідок угоди про мир чи перемир'я між Україною та РФ під міжнародні гарантії. Однак і в цьому випадку російський режим не віддасть усіх незаконно позбавлених волі. Не буде автоматичного повернення жертв незаконних затримань та політичних в'язнів лише за фактом миру.

Можна лише примусити російський режим поліпшити умови утримання та звільнити українців. Найбільш простий і найбільш перспективний спосіб такого примусу - санкції, тобто обмежувальні заходи. Наразі досягнуто невеликого прогресу у справі запровадження санкцій за катування та незаконне позбавлення волі. Наприклад, Канада запровадила санкції проти кількох російських посадових осіб. Європейський парламент у п. І резолюції 2025/2710(RSP) від 09.07.2025 констатував: «І. оскільки російська влада систематично чинила насильницькі зникнення великої кількості українських цивільних осіб, затримуючи осіб без військової приналежності за безпідставними та сфабрикованими звинуваченнями, причому їхня доля та місцезнаходження залишаються невідомими, залишаючи їхні сім'ї у хворобливій невизначеності; оскільки насильницькі зникнення з боку Росії є частиною широкомасштабного, систематичного та скоординованого нападу на громадянське населення України» і у п. 23 запропонував Європейському Союзу запровадити персональні санкції проти російських чиновників, відповідальних за насильство та тортури щодо ув'язнених та затриманих українців. Це, безперечно, деякий прогрес. Але цього замало: санкції пропонуються лише щодо конкретних людей і лише за насильство та катування. Таким чином, незаконне позбавлення волі цивільних, що є грубим порушенням, нормалізується, і вся проблема зводиться до ексцесів виконавців.

Доцільним є адвокатування ідеї санкцій ЄС та окремих країн щодо російських державних структур, які здійснюють російську державну політику щодо незаконно позбавлених волі українців: Військової поліції Міністерства оборони, Федеральної служби безпеки та Федеральної служби виконання покарань. Прийняття рішень про такі санкції буде складним для влади ЄС та окремих країн, оскільки вони співпрацюють із цими російськими структурами у питаннях, не пов'язаних із російською агресією проти України. Санкції щодо російських державних структур роблять правильний акцент на тому, що їх політика є злочинною.

Використання терміну «санкції» допустиме і не є порушенням. Структури ООН використовують слово «санкції» лише щодо обмежень, запроваджених Радбезом ООН. Але це думка підрозділів ООН, а чи не норма міжнародних договорів. Санкції - зрозуміле всім загальноприйняте позначення обмежувальних заходів, зокрема у тих відносин між двома країнами чи групами країн, немає потреби ускладнювати термінологію. Різні структури Європейського Союзу активно використовують термін санкції.

Санкції не є покаранням чи помстою, хоча сприймаються саме так багатьма людьми. Санкції є методом профілактики подальших порушень. Необхідно конструювати санкції, виходячи саме із цього. Санкції щодо організацій не роблять автоматично винними всіх працівників цих організацій.

Необхідно дуже обережно пропонувати та конструювати санкції, особливо правозахисникам, оскільки цей інструмент може створювати умови для порушень прав людини або прямо порушувати такі права. Також крайня обережність потрібна у використанні історичних аналогій, наприклад, з Нюрнберзьким процесом.

Якщо санкції є формою превенції, то за її введенні слід ясно позначати умови, і під час яких санкції знімаються. Відсутність механізму оцінки виконання цих умов та механізму зняття санкцій є важливою проблемою, яка знижує ефективність санкцій як механізму превенції.

[1] Crimea resident detained for sharing information about military facilities with Security Service of Ukraine – FSB. Military news. 21.04.2025// https://www.interfax-russia.ru/military/news_eng/421804

[2] Unlawful criminal prosecutionof Ukrainian citizens in the Russian Federation and methods for protecting the rights of victims of such prosecution. 6 February 2025//Expert group Owl. https://www.savvamike.com/en/post/unlawful-criminal-prosecutionof-ukrainian-citizens-in-the-russian-federation-and-methods-for-protect

[3] Two saboteurs working for Ukrainian special services detained in Crimea — FSB. 23 January 2026//TASS. Russian News Agency. https://tass.com/society/2075835?utm_source=chatgpt.com

[4] Meduza: FSB has secret detention facilities in Crimea used to torture Ukrainians arrested on occupied territories. 26 May 2023//Novaya Gazeta Europe. https://novayagazeta.eu/articles/2023/05/26/meduza-fsb-has-secret-detention-facilities-in-crimea-used-to-torture-ukrainians-arrested-on-occupied-territories-en-news?utm_source=chatgpt.com

[5] Висоцька Тетяна Історія жінки, яку окупанти викрали й ув’язнили на Донеччині. 16.04.2025//Texty.org.ua. https://texty.org.ua/articles/114898/nelehaly-tak-okupanty-nazyvayut-bezpistavno-uvyaznenyh-v-sizo-cyvilnyh-ukrayinciv/; Тюссен Д. Українські цивільні в полоні РФ та їхні історії. 07.04.2026//DW. https://amp.dw.com/uk/ukrainski-civilni-v-rosijskomu-poloni-istorii-bolu-ocikuvanna-ta-borotbi/a-76694173; Вагнер Александра Почти 2000 incommunicado. Россия незаконно лишает свободы гражданских лиц. 08.03.2026//Радио Свобода. https://www.svoboda.org/a/pochti-2000-incommunicado-rossiya-nezakonno-lishaet-svobody-grazhdanskih-lits/33692889.html; Karmanau Yuras Life is harsh and dangerous in Russian-run parts of Ukraine, activists and former residents say. February 20, 2026//The Washington Times. https://www.washingtontimes.com/news/2026/feb/20/life-harsh-dangerous-russian-run-parts-ukraine-activists-ex-residents/

[6] Gulagu.net ГУЛАГу-НЕТ!// https://t.me/s/NetGulagu/13274

[7] Repression and Political Persecution in Occupied Crimea Continue in 2025. 6 Julay 2025//Межа. https://mezha.net/eng/bukvy/repression-and-political-persecution-in-occupied-crimea-continue-in-2025/

[8] Злочини, вчинені в період повномасштабного вторгнення РФ (станом на 23.05.2026)// Офіс Генерального прокурора. https://gp.gov.ua/

[9] НСЖУ презентує правовий аналіз ситуації з захистом прав цивільних полонених та їхніх родин. 30.10.2025//НСЖУ. https://nsju.org/novini/nszhu-prezentuye-pravovyj-analiz-sytuacziyi-z-zahystom-prav-czyvilnyh-polonenyh-ta-yihnih-rodyn/?fbclid=IwY2xjawSTj-hleHRuA2FlbQIxMABicmlkETFjZENaa3FEcWNITkg0RmY4c3J0YwZhcHBfaWQQMjIyMDM5MTc4ODIwMDg5MgABHlY4a6YBYwMblpohFXl_mXGT7l8x5DMX7anhs2wiDN4YS8R2mMQVq1fSkoAv_aem_YjDEzi5lqaS5Xia9iQsq0A

[10] Numbers and Evidence of Forcible Deportation of Ukrainians to Russia in the Russo-Ukrainian War//Where Are Our People?  https://deportation.org.ua/numbers-and-evidence-of-forcible-deportation-of-ukrainians-to-russia-in-the-russo-ukrainian-war/

[11] Savva Mykhailo, Centre for Civil Liberties. ‘Filtration’ of Ukrainian citizens by the occupying forces. A form of violence on many levels. 7 March 2023// T4P. https://t4pua.org/en/1480

[12] Барабанов Илья, Лотарева Анастасия «Это не госизмена, это борьба со злом». Как двое россиян переехали в Украину, оказались в оккупации и стали помогать ВСУ. 29.04.2025//BBC News. Русская служба. https://www.bbc.com/russian/articles/cx2ye1p15pyo

[13] Дело № 8а-20637/2025 [88а-19613/2025]. Судебные акты. https://2kas.sudrf.ru/modules.php?name=sud_delo&srv_num=1&name_op=case&case_id=15522136&case_uid=7189dbf1-5e1e-45cd-8e1f-2141df453fed&new=0&delo_id=43

[14] The International Humanitarian Fact-Finding Commission//IHFFC. https://www.ihffc.org/

[15] Detention of civilians in the context of the armed attack by the Russian Federation against Ukraine. 24 February 2022 – 23 May 2023. 27 June 2023// OHCHR. https://www.ohchr.org/sites/default/files/2023-06/2023-06-27-Ukraine-thematic-report-detention-ENG.pdf Р. 8.

[16] Хочу к своим// https://hochuksvoim.com/ru

[17] Manisha Ganguly, Shaun Walker, Pjotr Sauer, Tetyana Nikolayenko, Anton Naumliuk, Artem Mazhulin and Lucy Swan Inside Taganrog: beatings, electrocution and starvation at prison where Ukrainians were tortured. 30 Apr. 2025//The Guardian. https://www.theguardian.com/world/2025/apr/30/inside-taganrog-beatings-electrocution-and-starvation-at-prison-where-ukrainians-were-tortured?utm_source=chatgpt.com

[18] Звичаєве міжнародне гуманітарне право. Норми// International Committee of the Red Cross. https://www.icrc.org/en/doc/assets/files/other/ukr-irrc_857_henckaerts.pdf

[19] Resolution on the human cost of Russia’s war against Ukraine and the urgent need to end Russian aggression: the situation of illegally detained civilians and prisoners of war, and the continued bombing of civilians//

https://oeil.europarl.europa.eu/oeil/en/procedure-file?reference=2025/2710(RSP)

[20] Resolution on four years of Russia’s war of aggression against Ukraine and European contributions to a just peace and sustained security for Ukraine// https://oeil.europarl.europa.eu/oeil/en/procedure-file?reference=2026/2599(RSP)

Analytical Report
Unlawful Deprivation of Liberty of Ukrainian and Foreign Nationals by the Occupation Forces of the Russian Federation: Monitoring Findings

Prepared within the framework of the “Systematic Fight Against Impunity” project
implemented by Austausch e.V. (Federal Republic of Germany) in cooperation with
  the NGO Expert Group SOVA (Ukraine), the NGO Centre for Civil Liberties (Ukraine),
the War Archive project (Ukraine),
and independent experts (Kingdom of Norway)

The Analytical Report was prepared by:

·       Larysa Pylhun – Deputy Chair of the Board of the NGO Expert Group OWL (Ukraine).

·       Mykhailo Savva – Chair of the Board of the NGO Expert Group OWL, Expert at the Centre for Civil Liberties, Doctor of Political Sciences, Professor (Ukraine).

·       Nataliia Yashchuk – Senior Manager at the Centre for Civil Liberties (Ukraine).

·       Oleksandr Popkov – Lawyer (Kingdom of Norway).

Definitions of Key Terms. 3

Executive Summary. 5

Monitoring Methodology. 5

What Is Happening? (Description of the Problem) 10

Results of Monitoring Unlawful Deprivation of Liberty. 16

Legal Foundations for Improving Conditions of Confinement and Securing the Release of Ukrainian Non-Combatants. 20

Conclusions. 25

What Should Be Done? (Recommendations) 26

Appendix 1. Overview of the Results of the Solidarity Talks Discussion on Influencing Russian State Institutions Involved in Repressive State Policies. 28

Definitions of Key Terms

·   Civilians Unlawfully Held by the Russian Side in Connection with the Armed Conflict – persons who permanently or for an extended period resided in the territory of Ukraine and were detained and deprived of their liberty without judicial decisions by Russian military personnel, representatives of special services, or groups and entities controlled by the Russian Federation in the occupied territories of Ukraine. Among the civilians unlawfully held are nationals of both Ukraine (who constitute the overwhelming majority) and other countries, including Belarus and Spain.

·   Conflict-related sexualized violence (or Sexualized violence) refers to any acts of a sexual nature committed without a person's free and informed consent. The term is often used interchangeably with sexual violence, but it places particular emphasis on the purposes of such acts, including domination, humiliation, intimidation, or the destruction of an individual or a community.

·   Conflict-Related Sexual Violence – rape, sexual slavery, enforced prostitution, forced pregnancy, forced abortion, enforced sterilization, forced marriage, and any other forms of sexual violence of comparable gravity against women, men, girls, and boys that are directly or indirectly linked to a conflict.

·   Enforced Disappearance (as defined in the International Convention for the Protection of All Persons from Enforced Disappearance) – the arrest, detention, abduction or any other form of deprivation of liberty by agents of the State or by persons or groups of persons acting with the authorization, support or acquiescence of the State, followed by a refusal to acknowledge the deprivation of liberty or by concealment of the fate or whereabouts of the disappeared person, which place such a person outside the protection of the law.

·   Monitoring – the observation of any processes (on an ongoing basis or over a specific period of time) for the purpose of their assessment, forecasting, and the development of recommendations.

·   OSINT (Open Source Intelligence) – the collection, analysis, and systematization of information obtained from publicly available sources, including social media platforms, public registries, media sources, and geospatial mapping services.

·   Oxygen Deprivation (Hypoxia) – an insufficient supply of oxygen to the body's tissues. Oxygen deprivation impairs normal bodily functions and, when prolonged, may result in cell death. This condition poses a serious risk to human health. Its consequences include a weakened immune system and the exacerbation of chronic diseases. Oxygen deprivation may result from environmental conditions, including confinement in a prison cell.

·   Places of Forced and Unlawful Confinement – official and unofficial facilities, as well as other locations, where persons serving sentences, under investigation, awaiting deportation, or unlawfully deprived of liberty as a result of the Russian aggression against Ukraine from 2014 to the present are held. Such places include both official and unofficial facilities. All such facilities are located within the territory of the Russian Federation and in the temporarily occupied territories of Ukraine under Russian control.

·   Protecting Powers – under the Geneva Conventions, States, whose duty is to safeguard the interests of the Parties to a conflict. For this purpose, Protecting Powers may appoint, in addition to their diplomatic or consular staff, delegates from among their own nationals or the nationals of other neutral States. Such delegates are subject to the approval of the State in which they are to carry out their duties. The Parties to the conflict shall facilitate, to the greatest extent possible, the work of the representatives or delegates of the Protecting Powers.

·   Sensory Deprivation – the partial or complete reduction of external stimuli affecting one or more of a person's senses. It results in a decreased flow of nerve impulses to the central nervous system. Sensory deprivation may occur when individuals are isolated in a confined space, such as a detention cell. Prolonged sensory deprivation leads to a loss of connection with reality, depression, impaired concentration, and may result in post-traumatic stress disorder.

·   Substitute Organization – in international humanitarian law (IHL), an impartial humanitarian organization (for example, the International Committee of the Red Cross) that performs the functions of a Protecting Power in monitoring compliance with the Geneva Conventions. A Substitute Organization assumes responsibility for the protection of war victims when the Parties to a conflict have not designated a Protecting Power.

·   Torture (as defined in the Convention against Torture and Other Cruel, Inhuman or Degrading Treatment or Punishment) – any act by which severe pain or suffering, whether physical or mental, is intentionally inflicted on a person for such purposes as obtaining from him or a third person information or a confession, punishing him for an act he or a third person has committed or is suspected of having committed, or intimidating or coercing him or a third person, or for any reason based on discrimination of any kind, when such pain or suffering is inflicted by or at the instigation of or with the consent or acquiescence of a public official or other person acting in an official capacity. It does not include pain or suffering arising only from, inherent in or incidental to lawful sanctions.

·   Universal Jurisdiction – criminal jurisdiction based on the nature of the crime, regardless of the territory where it was committed, the nationality of the suspected or convicted offender, the nationality of the victim, or any other connection to the State exercising such jurisdiction. A State may exercise universal jurisdiction over a crime committed by a foreign national against another foreign national outside the territory of that State.

·   Unlawful Deprivation of Liberty – the forcible confinement of a person without their consent and without legal grounds, in violation of the right to personal liberty and security. It constitutes a serious human rights violation. Unlawful deprivation of liberty includes confinement, arrest, or abduction carried out by both State and non-State actors.

Introduction

This analytical report was prepared in response to a demand within Ukrainian society for greater awareness of the issues associated with the unlawful deprivation of liberty of Ukrainian civilians (non-combatants) by the Russian occupation forces. This demand is reflected in appeals submitted to Ukrainian human rights organizations by victims of such unlawful deprivation of liberty and their relatives, as well as in publications in the media, social media, and other public sources. It concerns both an assessment of the problem and recommendations for addressing it.

This analytical report was prepared through the active cooperation of a number of Ukrainian human rights organizations working in support of victims of unlawful deprivation of liberty, as well as the Coordination Headquarters for the Treatment of Prisoners of War.

Executive Summary

Monitoring of unlawful deprivation of liberty confirms the widespread and systematic nature of such practices. Systematic violations of rights and the commission of crimes against Ukrainian civilians and prisoners of war, including unlawful deprivation of liberty, are not isolated acts committed by individual perpetrators but rather a matter of State policy pursued by the Russian regime.

The Russian regime has taken no voluntary steps toward the large-scale release of Ukrainian non-combatants or the improvement of their situation. We have no grounds to expect such voluntary actions in the future.

The Russian regime has established a system of normative acts under which Russian officials formalize the unlawful deprivation of liberty of Ukrainian non-combatants. These normative acts have not been made public, and their application therefore contradicts both Russia’s international obligations and the Constitution of the Russian Federation.

The Russian authorities fail to comply with the requirements of international humanitarian law regarding Ukrainian non-combatants. Improvements in detention conditions and the release of unlawfully held Ukrainians are possible only through measures that compel the Russian regime to take such actions. Several mechanisms of such compulsion exist, including investigations and criminal prosecutions in Ukraine, the exercise of universal jurisdiction by other States, and the imposition of restrictive measures (sanctions) against Russian officials and organizations.

One of the available means of exerting such pressure is the imposition of sanctions, that is, restrictive measures. Until early 2025, very limited progress had been made in imposing sanctions for torture and unlawful deprivation of liberty.

The resolutions adopted by the European Parliament in 2025 and 2026 have created opportunities to advocate for the imposition of EU and national sanctions (restrictive measures) against Russian State bodies responsible for implementing State policy regarding Ukrainians unlawfully deprived of liberty, including the Military Police of the Ministry of Defence, the Federal Security Service (FSB), and the Federal Penitentiary Service (FSIN).

The design of sanctions in response to unlawful deprivation of liberty should be based on the understanding that such measures are neither punishment nor retaliation. Restrictive measures are a means of preventing further violations and securing the release of unlawfully held persons.

The development and implementation of sanctions require continuous cooperation among the executive bodies of the European Union, the governments of interested countries (including those outside the EU), and representatives of the Ukrainian human rights community.

It is necessary to continue monitoring unlawful detention and unlawful deprivation of liberty and to further improve the monitoring system through the introduction of OSINT tools.

Monitoring Methodology

The monitoring methodology includes:

·   a methodology for collecting and analyzing information on unlawful deprivation of liberty;

·   a methodology for developing recommendations.

Methodology for Collecting and Analyzing Information on Unlawful Deprivation of Liberty

Information on the unlawful deprivation of liberty of civilians is collected and analyzed through the combined use of open-source information, field interviews, and information provided by family members or other individuals when contacting human rights organizations.

This combined approach makes it possible to verify information from different sources and minimize the risk of errors. Russia does not acknowledge the deprivation of liberty of a significant number of civilians and also practices holding them in custody without access to lawyers, relatives, or international organizations. As a result, all persons unlawfully deprived of liberty are held in a state of incommunicado detention. This term refers to the absence of any official information regarding a person's whereabouts, legal status, or state of health. Most importantly, persons held in this state are deprived of the opportunity to communicate with their relatives.

Monitoring Tools

1. OSINT Monitoring of Open Sources

Monitoring of open sources is the most accessible method of information collection, while at the same time requiring the use of specialized tools. Information is collected from:

·   Telegram channels of occupation administrations;

·   Telegram channels of Russian law enforcement and security agencies;

·   Russian national and regional media outlets;

·   pro-government and propaganda channels in Russia;

·   video-sharing platforms and social media (e.g., TikTok, YouTube, etc.);

·   official statements published by Russian law enforcement and security agencies on their online resources;

·   publications issued by the press services of Russian courts on their websites, Telegram channels, and other resources;

·   unofficial publications by pro-government and military bloggers, as well as propagandists.

These resources periodically publish reports on the detention of individuals on accusations of “espionage,” “treason,” “terrorism,” or “extremism.” In most cases, such reports do not contain names or other information that would allow the person concerned to be identified. In many instances, only the fact of detention or the initiation of criminal proceedings is reported. An example is the publication entitled “Crimea resident detained for sharing information about military facilities with Security Service of Ukraine – FSB”[1].

After identifying such reports, human rights defenders documenting these violations:

·   record the fact of detention;

·   collect additional information through open sources;

·   seek to establish the identity of the detained person.

Once a person has been identified, further information is sought through the monitoring of Russian court registries and criminal case databases. The number of reports on the detention of individuals exceeds the number of initiated criminal cases. This indicates that a large number of people are being held in captivity without any criminal proceedings being instituted against them.

For routine daily monitoring, it is advisable to use modern technologies, including artificial intelligence language models. Independently reviewing each individual source of information (for example, media outlets) requires significant time and resources. Even the assistance of volunteers does not make it possible to review all relevant resources in a timely manner. As a result, important and, in some cases, life-saving information may be missed.

The use of AI tools makes it possible to establish automated searches for relevant information, refine search parameters, and analyze the results. AI tools are financially accessible and can be used at relatively low cost.

2. Monitoring Criminal Cases in the Russian Federation

The next stage involves monitoring criminal proceedings in the Russian Federation, carried out in cooperation with interested experts and organizations from different countries. The following sources are examined:

·   court registries (the State Automated System “Pravosudie”);

·   communications issued by prosecutorial and investigative authorities;

·   publications in Russian media outlets;

·   court decisions ordering detention or extending pre-trial detention measures.

This makes it possible to identify the detained person, determine the relevant article of the Criminal Code, and confirm the fact of detention.

In a significant number of cases, criminal proceedings are initiated under the following articles of the Criminal Code of the Russian Federation:

·   Articles 276/275 – “Espionage” / “High Treason”, depending on the nationality of the accused;

·   Article 205 – “Terrorist Act”;

·   Article 105 – “Murder”;

·   Article 208 – “Organization of an Illegal Armed Formation or Participation Therein, as well as Participation in an Armed Conflict or Hostilities for Purposes Contrary to the Interests of the Russian Federation”.[2]

At the same time, detention often takes place long before a criminal case is officially opened, meaning that the person is effectively held in a state of incommunicado[3] detention.

During some court proceedings, defense lawyers or defendants publicly state that the official date of detention does not correspond to the actual date and that the individual was detained much earlier. This makes it possible to document cases of unlawful detention prior to the initiation of criminal proceedings.

3. Interviews with Civilians and Prisoners of War Released from Russian Captivity

The most important source of information is interviews with civilians and military personnel released from Russian captivity. Individuals who were held in places of detention within the territory of the Russian Federation and the temporarily occupied territories of Ukraine often provide information about:

·   persons with whom they shared a cell, including their names;

·   the approximate date of detention;

·   the conditions of confinement;

·   transfers of detainees to other places of confinement.

The Russian authorities do not distinguish between Ukrainian civilians and prisoners of war, classifying all of them as persons “detained for opposing the special military operation.” Civilians and prisoners of war are often held together.

Testimonies provided by persons released from captivity make it possible to:

·   identify previously unknown detainees;

·   verify information concerning already known individuals;

·   determine places of confinement.

According to journalistic investigations, a significant number of civilians are held in special closed sections of pre-trial detention centres (SIZOs) or in secret detention facilities where their presence is not officially recorded.[4]

4. Appeals from Families of Persons Unlawfully Deprived of Liberty

Another important source of information is appeals submitted by relatives of civilians who disappeared in the occupied territories. These may be territories that have already been liberated or that remain under occupation. Family members usually provide basic information, including the date of disappearance, the person’s last known location, the circumstances of the detention, and witness testimonies. In many cases, witnesses report that the person was detained by Russian military personnel, officers of the Federal Security Service (FSB), or individuals in unmarked uniforms. Following such detentions, the whereabouts of the person usually remain unknown.

As part of documenting this crime, testimonies from relatives are collected, information is verified through other sources, and searches are conducted in Russian court registries.

Information on places where persons unlawfully deprived of liberty are held can be obtained from testimonies of Ukrainians released from captivity and from the monitoring of criminal proceedings. The analyzed sources indicate that a significant proportion of civilians are held for extended periods:

·   in pre-trial detention centres (SIZOs) and other facilities of the Federal Penitentiary Service (FSIN) in the occupied territories and within the Russian Federation. Prisoners of war are also held in these facilities;

·   in locations not intended for the detention of persons, including basements, garages, warehouses, and similar premises.

Investigations conducted by Ukrainian, foreign, and international media confirm the existence of a network of facilities where civilians are held and subjected to torture, psychological pressure, and isolation from the outside world. [5]

The above-mentioned sources of information and information-gathering methods are used by several Ukrainian organizations that cooperate in the search for information, including the War Archive project, the Centre for Civil Liberties, and the NGO Expert Group SOVA. This cooperation made it possible to collect information on unlawful deprivation of liberty since the beginning of the Russian Federation’s full-scale aggression against Ukraine (February 2022) for the purposes of this analytical report.

To verify certain facts related to the unlawful confinement of individuals, the authors used official documents of Russian State authorities that were made public by the international project “Gulagu.net”. The project published the following statement: “Our possession includes an archive of internal documents of the Ministry of Defence of the Russian Federation and the Federal Penitentiary Service (FSIN) marked ‘For Official Use Only’. These materials confirm:

·   the unlawful confinement of thousands of Ukrainian citizens held as prisoners of war on the territory of the Russian Federation;

·   widespread torture, coercion, and pressure aimed at obtaining statements;

·   the complete absence of judicial decisions and legal status;

·   coordination among the Federal Security Service (FSB), the Federal Penitentiary Service (FSIN), the Investigative Committee, the Prosecutor’s Office, and military commandant’s offices”.[6]

Limitations of the Methodology

The actual number of civilians held in a state of incommunicado detention significantly exceeds the number of documented cases[7], as there are a number of limitations affecting the ability to obtain information about all persons unlawfully deprived of liberty:

·   the Russian Federation conceals any information concerning persons unlawfully deprived of liberty;

·   the Russian Federation does not grant international organizations access to places of confinement (including the International Committee of the Red Cross);

·   a significant number of individuals are held in captivity without criminal proceedings being initiated against them, making it impossible to obtain information about their whereabouts and conditions of confinement;

·   families of persons unlawfully deprived of liberty are often afraid to report disappearances in occupied territories due to the risk of reprisals.

2. Methodology for Developing Recommendations

The development of recommendations concerning the search for information about persons unlawfully deprived of liberty, the improvement of their conditions of confinement, and their release constitutes the most important component of monitoring unlawful deprivation of liberty and analyzing information collected regarding civilians and prisoners of war.

The results of monitoring do not in themselves provide ready-made recommendations. The development of recommendations was carried out in accordance with a specific methodology. This methodology is based primarily on a series of expert discussions. Such discussions significantly broaden the range of possible solutions to existing problems and enhance the objectivity of the recommendations through the participation of experts with diverse professional backgrounds and experience.

In the process of developing recommendations, the authors of this analytical report conducted three types of expert discussions:

1. Expert Discussion with the Participation of Experts from the Centre for Civil Liberties

Such a discussion took place on 16 February 2026 as a meeting of the organization’s Expert Council. The event was devoted to restrictive measures (sanctions) against officials and organizations of the Russian Federation responsible for the unlawful deprivation of liberty of Ukrainian nationals.

2. Expert Discussions with Experts from Different Countries of the Organization for Security and Co-operation in Europe (OSCE) Region

These expert discussions were held in the format of the human rights dialogue platform Solidarity Talks.

On 21 January 2026, an expert meeting entitled “Monitoring Cases of Unlawful Deprivation of Liberty by the Russian Regime: How Can the Effectiveness of Human Rights Protection Be Improved?” took place. Twenty-five participants from eleven countries attended the meeting. The principal speakers were:

·   Nataliia Yashchuk, Chair of the Board of the non-profit organization Institute for Communication Solutions, Ukraine;

·   Ihor Michnyk, Director of Austausch e.V., Federal Republic of Germany;

·   Mykhailo Savva, Chair of the Board of the NGO Expert Group SOVA, Doctor of Political Sciences, Ukraine.

During the event, the experts proposed appealing to the European Parliament to call upon the institutions of the European Union and the EU Member States to impose sanctions for unlawful deprivation of liberty. On 4 February 2026, these proposals were submitted for discussion to Members of the European Parliament who were the authors of the draft resolution “Four Years of Russia’s War of Aggression against Ukraine and European Contributions to a Just Peace and Sustained Security for Ukraine”.

The proposals developed during the expert meeting were subsequently incorporated into European Parliament Resolution 2026/2599(RSP) of 24 February 2026.

On 18 February 2026, a subsequent Solidarity Talks expert meeting was held under the title “State Organizations Violating International Law during Wartime: How Can They Be Influenced?”. Twenty-eight participants from fifteen countries took part in the discussion. The speakers were:

·   Oleksandra Romantsova, Executive Director of the Centre for Civil Liberties;

·   Hlib Bohush, Candidate of Legal Sciences, Germany;

·   Kostiantyn Zadoia, Candidate of Legal Sciences, Associate Professor, Ukraine;

·   Dmytro Zakhvatov, Lawyer, Lithuania–Russia.

The event was devoted to discussing the appropriateness, effectiveness, and limitations of sanctions against State organizations that systematically participate in the implementation of criminal policies of the State. A brief summary of the discussion is provided in Annex 1.

3. Participation in Expert Discussions Initiated and Organized by Other Ukrainian Organizations

One such discussion took place on 7 April 2026 and was devoted to the topic “Restrictions on Human Rights in the Territories of Ukraine Occupied by the Russian Federation”. Mykhailo Savva participated in this discussion.

What Is Happening? (Description of the Problem)

The Russian Federation has made war crimes and crimes against humanity a method of warfare and a means of controlling the population of occupied territories. Such crimes are widespread. According to the Office of the Prosecutor General of Ukraine, as of May 2026, a total of 235,558 war crimes and crimes of aggression had been registered[8].

As part of the Russian Federation’s State policy toward civilians, the following crimes are systematically committed:

·   imprisonment or other severe deprivation of physical liberty in violation of fundamental rules of international law;

·   enforced disappearance of persons;

·   unlawful deprivation of liberty.

These crimes are defined in the Rome Statute.

According to preliminary estimates, up to 17,000 civilians are being held by the Russian Federation in connection with the conflict. The presence of approximately 1,900 civilians in places of forced and unlawful confinement has been confirmed by various sources. Individuals in this group have been identified on the basis of information provided by the International Committee of the Red Cross (ICRC), responses from representatives of the Russian Federation to inquiries submitted by relatives, and testimonies of civilians and prisoners of war who have returned to Ukraine.

The imprecision of estimates regarding the number of civilians deprived of liberty is caused by the Russian Federation’s refusal to provide information about all such persons or to grant representatives of the International Committee of the Red Cross or other international organizations access to them.

The Russian Federation violates the requirements of international humanitarian law (IHL), which:

·   grant detainees the right to send letters to their relatives during armed conflict;

·   require Russia to provide representatives of the International Committee of the Red Cross (ICRC) with access to all detainees.

Since the beginning of Russia’s military aggression against Ukraine in 2014, no Protecting Power has been designated. The International Committee of the Red Cross operates under conditions of Russia’s systematic failure to comply with its obligations regarding the humane treatment of detainees. In particular, the Russian Federation does not ensure communication between these persons and their relatives. As a result, international organizations and the Ukrainian authorities do not possess complete information about detained Ukrainian nationals.

In June–July 2025, the National Union of Journalists of Ukraine (NUJU) conducted a survey of 94 families of civilians unlawfully deprived of liberty. The main findings were as follows: 75% of families do not know the whereabouts of their relatives, 60% receive no official information at all regarding their cases, 89% of cases of abduction have been confirmed by the Ukrainian side, but only 33% by the Russian side[9].

Under international humanitarian law, the International Committee of the Red Cross (ICRC) has special powers to protect civilians affected by international armed conflicts. However, these powers have not been fully exercised. For example, to date, the ICRC has not been granted access to all places of forced and unlawful confinement where Ukrainian civilians are held. This situation results from the actions of the Russian Federation, which has ignored ICRC requests for such visits. In the absence of Protecting Powers, the ICRC has not proposed to the parties to the conflict that it be accepted as a Substitute Organization.

The Russian Federation has been using the practice of unlawfully depriving Ukrainians of their liberty since 2014. This practice expanded significantly following the start of the full-scale invasion. Many civilians currently deprived of their liberty in the Russian Federation and in the occupied territories were detained by the occupying forces as early as February and March 2022. This occurred, among other places, in the Kyiv, Sumy, Chernihiv, Kharkiv, and Kherson regions during their occupation. These settlements were liberated from Russian occupation long ago. Consequently, there can be no justification for the continued deprivation of liberty of these individuals. Nevertheless, they have still not been released.

In addition to unlawful deprivation of liberty in the occupied territories of Ukraine, the Russian authorities also detain Ukrainians within the territory of the Russian Federation. In the latter case, such detentions generally occur under two principal schemes.

The first scheme: the detention of Ukrainian citizens residing in the Russian Federation. A large number of people were forced to leave the occupied territories of Ukraine for the Russian Federation. In most cases, these individuals had no choice regarding their destination. The number of Ukrainians who relocated to the Russian Federation is estimated at 2.8 million people.[10] In addition, a significant number of Ukrainian citizens had been permanently residing in the Russian Federation long before the start of the full-scale aggression. Some Ukrainian citizens permanently residing in the Russian Federation become victims of unlawful deprivation of liberty based on suspicions of disloyalty to the Russian regime.

The second scheme: the detention of Ukrainian citizens and residents travelling to third countries through the territory of the Russian Federation. Only persons carrying Ukrainian documents are subjected, at Russian border crossings, to a special mandatory procedure involving interviews and document checks before being allowed to proceed to a third country. This procedure is carried out by unidentified individuals who wear no insignia and do not identify themselves. They examine documents, review information stored on electronic devices (phones, laptops, etc.), inspect tattoos, and ask questions intended to assess loyalty to the Russian regime.

According to our estimates, approximately 1% of Ukrainians attempting to leave the Russian Federation are deprived of their liberty as a result of these screening procedures. This scheme of deprivation of liberty represents one of the forms of detention associated with so-called “filtration” measures.[11]

Civilians detained in Ukraine are held in the Russian Federation and in the occupied territories in custodial facilities operated by three federal agencies:

·   the Federal Penitentiary Service (FSIN) (prisons, correctional colonies, including settlement colonies, pre-trial detention centres, and correctional centres). FSIN forms part of the system of bodies subordinate to the Ministry of Justice of the Russian Federation;

·   the Ministry of Internal Affairs (temporary detention centres for foreign nationals);

·   the Ministry of Defence (guardhouses attached to military garrison commandant’s offices).

In all such facilities, Ukrainians are segregated from Russian prisoners and detainees and are held in separate buildings, on isolated floors, or in dedicated sections of prison facilities. It is likely that formal responsibility for the locations where Ukrainians (both civilians and prisoners of war) are held rests not with the institutions of the Federal Penitentiary Service or the Ministry of Internal Affairs, but with the Military Police of the Ministry of Defence. This conclusion can be drawn from materials contained in certain criminal cases involving Ukrainian non-combatants.

In the occupied territories, many Ukrainian civilians are unlawfully held, without any formal record of detention, in unofficial facilities not intended for that purpose, including basements, warehouses, garages, and similar locations. Some individuals are released from such places of unlawful confinement without having their identity documents returned to them. This practice appears intended to prevent them from leaving the Russian Federation and to facilitate their renewed deprivation of liberty if deemed necessary.

One such case was described by Serhii Voronkov, who nevertheless managed to escape from the Russian Federation.[12] Practices of deprivation of liberty without formal registration are extremely diverse. In Enerhodar, Zaporizhzhia Region, according to local residents, several employees of the Zaporizhzhia Nuclear Power Plant (ZNPP) were held for several months after the beginning of the occupation in a basement beneath the police department building.

The deprivation of liberty of these individuals is unlawful, as a person may not legally be held in a temporary detention facility for such a prolonged period.

A considerable number of Ukrainian non-combatants are held in official places of forced confinement, including pre-trial detention centres (SIZOs), correctional colonies, prisons, and other facilities. In most cases (except for civilians against whom criminal proceedings have been initiated), Ukrainian non-combatants are held in places of forced confinement in the occupied territories and in the Russian Federation without judicial decisions.

The Russian regime has introduced into practice a system of normative legal acts used to formalize the deprivation of liberty of Ukrainian nationals. These documents have not been made public. At the same time, they directly affect human rights. Under Article 15(3) of the Constitution of the Russian Federation, not only laws but also any normative acts affecting the rights and obligations of individuals must be officially published. Normative acts that have not been published may not be applied and produce no legal consequences. The application of such acts constitutes a violation of constitutional rights. Thus, the entire system used to provide a legal framework for the deprivation of liberty of Ukrainians is unlawful even under Russian law.

What do we know about the Russian system of normative legal acts on the basis of which Ukrainians are deprived of their liberty?

Citizens of Ukraine and other countries are detained “for obstructing the conduct of the special military operation within the framework of Criminal Case No. 201/837072-14 concerning the use by representatives of the Ukrainian security structures of means and methods of warfare prohibited by the Geneva Convention of 12 August 1949 and Protocol II thereto” (quotation reproduced here does not reflect the views of the authors of this analytical report regarding the contents of this criminal case).

This criminal case is being investigated by the Main Investigative Directorate of the Investigative Committee of the Russian Federation. Russian sources state that “the procedure for detaining combatants and extending the periods of their detention at collection points is regulated by normative legal acts of the Russian Federation. These powers are exercised by the heads of military police bodies.”

It should be emphasized that this quotation describes the detention of a civilian. The individual concerned did not participate in hostilities. Thus, the Russian regime treats Ukrainian civilians (non-combatants) as combatants.

The formal legal basis for the deprivation of liberty of Ukrainian nationals (both civilians and prisoners of war) consists of resolution issued by military commandants of Russian military garrisons. Military commandant’s offices are structural units of the Military Police of the Ministry of Defence of the Russian Federation.

Among the documents made public by the international project Gulagu.net is an order entitled “On the Placement of a Person Opposing the Special Military Operation Conducted in Accordance with the Procedure Established by the President of the Russian Federation in a Pre-Trial Detention Centre, a Facility Operating under the Regime of a Pre-Trial Detention Centre, a Correctional Institution, or a Transit and Transfer Point of the Penal Enforcement System of the Russian Federation,” dated 17 April 2022 and signed by Captain O.M. Hudynchuk, bearing the seal of the Military Commandant’s Office of the Belgorod Garrison.

On the same date, 17 April 2022, an “Acceptance and Transfer Act” was signed, recording that I.V. Khokhlov, Duty Assistant to the Head of the Transit and Transfer Point of Correctional Colony No. 6 of the Federal Penitentiary Service Directorate for Belgorod Region, accepted from A.E. Bakhtibekov, a representative of the Armed Forces of the Russian Federation, a citizen of Ukraine classified as a “person opposing the special military operation.” This document bears the classification marking “For Official Use Only” (Russian abbreviation: DSP).

Resolution authorizing the transfer of “persons opposing the special military operation” from one place of forced confinement to another were also signed by military commandants. One such order, issued by the same Captain O.M. Hudynchuk on 19 April 2022, authorized the transfer of a “person opposing the special military operation” from Correctional Colony No. 6 to Pre-Trial Detention Centre No. 2 of the Federal Penitentiary Service Directorate for Belgorod Region.

Resolutions extending the periods of detention of Ukrainians are likewise signed by military commandants. In May or June 2022, the Head of the Main Directorate of the Military Police of the Ministry of Defence of the Russian Federation circulated an instruction to military commandants assigning them responsibility for extending the detention periods of persons detained “for opposing the special military operation.” For this purpose, military commandants were granted authority to sign the relevant resolutions.

This instruction was implemented in practice. Human rights defenders have made public an order entitled “On the Extension of the Period of Detention,” dated 3 March 2023 and signed by Lieutenant Colonel V. Orlov, Military Commandant of the Military Commandant’s Office of the City of Ivanovo. By this document, the period of detention was extended until 16 July 2023.

In correspondence between various Russian State bodies, the detention of Ukrainian civilians is referred to as “filtration measures.” At the same time, correspondence between persons deprived of liberty and their relatives is not permitted “until the completion of filtration measures.” In some cases, such “measures” have continued for more than four years.

The heads of institutions of the Federal Penitentiary Service (FSIN) to which Ukrainians were transferred sent notifications to prosecutors of the relevant constituent entities of the Russian Federation (republics, territories, and regions). The Gulagu.net project has published one such notification. It was sent on 1 October 2022 by D.Yu. Mokhov, Acting Head of Pre-Trial Detention Centre No. 2 of the Federal Penitentiary Service Directorate for Ivanovo Region, to the Prosecutor of Ivanovo Region. The existence of such notifications raises the question of the responsibility of Russian prosecutors for the unlawful deprivation of liberty of Ukrainian nationals who are non-combatants.

Where a citizen of Ukraine is deprived of liberty within the territory of the Russian Federation not as a result of previously initiated criminal proceedings but as a consequence of “filtration,” the deprivation of liberty is ordered by the head of the regional directorate of the Federal Security Service (FSB) in the relevant constituent entity of the Russian Federation (republic, territory, or region). Periodically (once every few months), the same officials issue resolutions extending the period of detention.

Such decisions cannot be appealed, nor is it possible to determine the legal grounds for the detention. As noted above, the relevant normative legal acts have never been made public, despite directly affecting fundamental human rights. At the same time, Article 15(3) of the Constitution of the Russian Federation provides: “Any normative legal acts affecting the rights, freedoms and duties of a person and citizen may not be applied unless they have been officially published for general information.”

Furthermore, Article 22 of the Constitution of the Russian Federation does not permit detention for more than 48 hours without a judicial decision. Thus, the legal regime governing the deprivation of liberty of Ukrainian non-combatants is unlawful not only under international law but also under the Constitution of the Russian Federation itself.

Many heads of institutions of the Federal Penitentiary Service (FSIN), including pre-trial detention centres, correctional colonies, and other facilities, are aware that their institutions are being used for the unlawful confinement of Ukrainian civilians. The unlawful deprivation of liberty of civilians creates significant risks for the Federal Penitentiary Service and its personnel, including international investigations, sanctions (restrictive measures), criminal prosecution by Ukraine and other States, proceedings before the International Criminal Court, and potential criminal liability within the Russian Federation in the event of a change in the political regime.

At the same time, some FSIN personnel view the unlawful deprivation of liberty of large numbers of Ukrainian civilians as an opportunity for career advancement through compliance with manifestly unlawful instructions issued by FSIN leadership and officers of the Federal Security Service (FSB). In addition, an increase in the number of persons held in FSIN facilities results in increased funding for such institutions and, consequently, creates additional opportunities for corruption.

According to information provided by the Ukrainian Coordination Headquarters for the Treatment of Prisoners of War, approximately 200 places of forced confinement holding Ukrainian civilians have been identified. The exact number of such facilities may change as unlawfully detained persons are transferred from one place of confinement to another. It is likely that the Russian authorities intend to reduce the number of facilities used to hold Ukrainians in order to simplify logistical arrangements. Maintaining approximately 200 places of confinement with separate areas designated for Ukrainians is highly complex. It may therefore be assumed that Ukrainian prisoners of war and civilians will eventually be concentrated in several dozen places of forced confinement.

Russian courts routinely reject complaints submitted by relatives of persons unlawfully deprived of liberty. Evidence of this practice can be found in the appellate ruling of the Moscow City Court of 29 January 2025 in Administrative Case No. 33a-813/2025, as well as in other judicial decisions cited below.

The relatives of detained persons appealed against the ruling issued by a judge of the Presnensky District Court of Moscow on 13 September 2024. By that ruling, the court returned their application seeking recognition of the unlawful inaction of the Ministry of Defence of the Russian Federation, namely its failure to ensure communication between detained persons and their relatives. The applicants requested that the court declare such inaction unlawful and order the Ministry to remedy the violation by ensuring communication.

The District Court apparently did not know how to deal with the case. The complaint was well-founded, but the court was unwilling to issue a decision that would have conflicted with State policy. As a result, the application was returned to the applicants without consideration of its merits.

The Moscow City Court was subsequently required to address the substance of the complaint. It dismissed the claims of the relatives, relying on the Geneva Conventions. According to the court, issues relating to the denial of communication between detained persons and their relatives were subject to a different procedure established by the Geneva Conventions. On that basis, the court concluded that the claims were not subject to consideration within administrative proceedings.

On 7 August 2025, the Second Court of Cassation of General Jurisdiction issued Ruling No. 88a-19613/2025 in the same case. In this absurd decision, the court rejected, without meaningful justification, the applicants’ evidence that their detained relatives were not prisoners of war. The cassation court upheld the appellate ruling of 29 January 2025 without amendment.[13]

Thus, Russian courts have constructed an unlawful legal framework that allows them to avoid issuing decisions protecting the rights of detained Ukrainians.

When assessing this judicial practice, it should be borne in mind that the Russian Federation withdrew from the International Humanitarian Fact-Finding Commission (IHFFC). The Commission was formally established in 1991 pursuant to Article 90 of the 1977 Additional Protocol I to the Geneva Conventions (Protocol I). It is a permanent body whose primary purpose is to investigate allegations of serious violations of international humanitarian law.[14]

Russia withdrew its declaration recognizing the competence of the International Humanitarian Fact-Finding Commission in November 2019. The relevant law was signed by the President of the Russian Federation on 12 November 2019. As a result, the Commission cannot independently initiate investigations into alleged violations of international humanitarian law by the Russian Federation. Such investigations require the consent of the Russian authorities. It is evident that such consent is unlikely to be granted.

The vast majority of Ukrainians released from Russian captivity have been subjected to torture and ill-treatment. This has been documented by the Office of the United Nations High Commissioner for Human Rights (OHCHR): more than 91% of interviewed civilians reported that, while held in places of deprivation of liberty under Russian control, they had been subjected to torture, ill-treatment, and conflict-related sexual violence.[15]

Following their release, many Ukrainian citizens have reported inadequate nutrition, difficulties in obtaining medical care, and the involvement of Russian medical personnel in acts of torture. In addition, prolonged captivity causes severe moral and psychological suffering.

In violation of international humanitarian law, the Russian side holds Ukrainian non-combatants in prison-like conditions, namely in locked cells on a 24-hour basis. At best, detainees are allowed one period of outdoor exercise per day, lasting up to one hour.

Such conditions of confinement contribute to oxygen deprivation (hypoxia) and sensory deprivation and have a detrimental effect on both the physical and mental health of detainees.

Ukrainian civilians are unlawfully deprived of their liberty and held in captivity for prolonged periods. Ukraine does not engage in the unlawful deprivation of liberty of Russian non-combatants and, therefore, there is therefore no objective possibility of conducting exchanges (hereinafter referred to as “simultaneous releases”) of Ukrainian non-combatants for Russian non-combatants.

The Ukrainian State project “I Want to Return to My Own” provides for the reciprocal release of Ukrainian citizens convicted by Ukrainian courts for supporting the Russian Federation in exchange for Ukrainian non-combatants unlawfully deprived of liberty by the Russian regime.[16] However, during the two years of the project’s operation, fewer than one hundred persons on each side have been released through this mechanism.

Ukraine and its allies should seek the return of unlawfully detained Ukrainian citizens without requiring reciprocal releases or conditions imposed by the Russian Federation.

In the occupied territories, the unlawful practice of prohibiting civilians from leaving the locality or region in which they reside is widespread. Some non-combatants are released from places of forced confinement following complaints submitted by lawyers, after which officers of the Federal Security Service (FSB) compel them to sign undertakings not to leave their place of residence.

Such practices restrict freedom of movement and do not permit these individuals to be regarded as genuinely free. These undertakings are unlawful. They are not formal undertakings not to leave, since under Russian law such measures may be imposed only in the context of criminal proceedings. Where an official undertaking not to leave has been imposed, criminal charges must be brought within 10 to 45 days. In the cases documented by the authors, no such charges are brought.

Our findings are consistent with those of a number of international investigations, which conclude that Ukrainian non-combatants are being held in numerous places of deprivation of liberty both within the territory of the Russian Federation and in the occupied territories of Ukraine, while information concerning their whereabouts is absent from Russian prisoner and detainee registries.[17]

Monitoring Findings on Unlawful Deprivation of Liberty

A total of 8,221 unique cases of unlawful deprivation of liberty were monitored for the period from 24 February 2022 to 31 December 2025. Coverage of the entire period of the full-scale aggression became possible through the cooperation of Expert Group SOVA with several Ukrainian non-governmental organizations, including the War Archive project.

1. General Characteristics of the Monitoring Dataset

The monitoring dataset contains 8,221 unique cases of unlawful deprivation of liberty, including:

·   cases of detention “for opposing the special military operation” that were officially acknowledged by the Russian regime (for example, through responses provided to relatives of detained persons);

·   cases not acknowledged by the Russian regime but confirmed by other official sources (for example, by the International Committee of the Red Cross, which informed family members accordingly);

·   cases of persons whose place of confinement was identified through information provided by individuals released from captivity;

·   cases of persons who have already been released through various mechanisms and have returned to Ukraine.

2. Demographic Profile of Persons Unlawfully Deprived of Liberty

2.1. Age

The average age of persons unlawfully deprived of liberty is 43.2 years (calculated on the basis of cases for which the age of the victim is known). The largest age group is 30–39 years, comprising 2,036 cases. The second-largest group is 40–49 years, with 1,872 cases, followed by the 18–29 age group with 1,395 cases and the 50–59 age group with 1,385 cases.

Thus, the majority of victims of unlawful deprivation of liberty belong to the socially and economically active segments of the population. These repressive practices are directed against individuals whom the occupying authorities perceive as capable of social mobilization, self-organization, and resistance.

2.2. Gender

The overwhelming majority of persons unlawfully deprived of liberty are men, accounting for 6,511 unique cases. Women constitute a smaller proportion, although their presence remains relatively stable throughout different periods.

This gender asymmetry is the result of the occupiers’ perception that men pose a greater threat, as well as the application of a form of “collective responsibility” to men of conscription age.

Given the importance of the gender dimension of unlawful deprivation of liberty, information concerning detained women is presented in greater detail in this analytical report.

According to the verified data collected through our monitoring, 1,720 cases of unlawful deprivation of liberty involving women have been documented. Of these:

·   Killed – 4 women. Two women were killed during the active phase of the occupation, and their bodies were later discovered in Kyiv Region. Two other women died while in places of deprivation of liberty as a result of torture or inadequate conditions of confinement.

·   Released – 6 women. They were returned to government-controlled territory of Ukraine through reciprocal release procedures.

·   Remaining in places of confinement in the occupied territories of Ukraine and in the Russian Federation – 1,710 women.

Within this group, two subgroups can be identified:

·   Women who have been convicted or are under investigation, primarily under Article 276 (“Espionage”) of the Criminal Code of the Russian Federation and Article 222.1 (“Illegal Acquisition, Transfer, Sale, Storage, Transportation, Shipment, or Carrying of Explosive Substances or Explosive Devices”). This subgroup consists of 257 women.

·   Women held in incommunicado detention, whose whereabouts and legal status remain unknown or only partially known. This subgroup consists of 1,453 women.

2.2.1. Socio-Demographic Characteristics of Women in this Group

·   Average age: 42 years.

·   Year of birth range: 1935–2006.

·   The oldest women in this group are over 85 years of age.

·       The youngest were 18 years old at the time of disappearance/detention.

These findings indicate the absence of any age-related limitations in the patterns of persecution. Victims of unlawful deprivation of liberty include women from all age groups, ranging from students to pensioners.

An analysis of the demographic characteristics of women unlawfully deprived of liberty supports the following observations:

·   The average age of 42 suggests that the Russian regime suggests that the Russian regime seeks to remove women belonging to the most socially active segment of society.

·       Women born before 1960 are, in most cases, affected by chronic health conditions. In the conditions prevailing in many Russian pre-trial detention centres (for example, in Kizel, Perm Krai), such conditions may pose a serious threat to their lives due to the lack of access to adequate medical care.

2.2.2. Professional and Social Profile

Women unlawfully deprived of liberty represent a wide range of professions and social groups, including:

·   employees of local self-government bodies;

·   civic activists;

·   journalists and bloggers;

·   healthcare professionals and pharmacists;

·   students;

·   business representatives;

·   employees of various law enforcement agencies;

·   representatives of other professional and social groups.

The diversity of professional and social backgrounds among these women indicates that their persecution is systematic in nature and targets:

·   representatives of public authorities;

·   civil society and independent media;

·   the security and defence sector;

·   the humanitarian and healthcare sectors.

Taken together, these findings suggest a deliberate effort to weaken the social resilience of local communities and to suppress the active civic engagement of women.

2.3. Nature of Violations

The documented cases include:

·   unlawful detentions and enforced disappearances;

·   detention without access to legal assistance (including the lack of access to independent lawyers due to their effective absence in the Russian Federation and the occupied territories of Ukraine);

·   torture and psychological violence, including sexual violence or threats thereof;

·   politically motivated sentences involving deprivation of liberty;

·   forcible transfer to places of confinement in the territory of the Russian Federation (the transfer of civilians from occupied territories to the territory of the occupying power constitutes a grave violation of international humanitarian law);

·   the use of motherhood as a tool of coercion and pressure;

·   threats directed against children;

·   the absence of adequate medical care taking into account the specific needs of women.

3. Dynamics of Unlawful Deprivation of Liberty

·   Prior to 2022 (the period before the full-scale invasion), the scale of unlawful deprivation of liberty was significantly lower than in subsequent periods.

·   Beginning in 2022, with the start of the full-scale invasion, a sharp increase in the number of cases was observed. Mass detentions were documented during the first days following the establishment of occupation control, as well as recurring waves of detentions associated with increased military activity in the relevant region.

·   In 2023–2024, the number of cases documented in the occupied territories declined somewhat but did not fall to zero. Unlawful deprivation of liberty continued. The evidence strongly suggests that Russian military control is the principal factor driving these practices and determining their systematic and organized character.

4. Geography of Unlawful Deprivation of Liberty

The highest concentration of documented cases is found in areas of active hostilities and in regions subjected to prolonged occupation. There is a direct correlation between the number of documented cases of unlawful deprivation of liberty and the duration of occupation. The machinery of repression continues to operate, indicating the institutionalized nature of these repressive practices.

5. Places of Confinement of Victims of Unlawful Deprivation of Liberty

Two principal categories of places of confinement can be identified:

·   Official places of forced confinement (correctional colonies, temporary detention facilities, pre-trial detention centres, and other institutions).

·   Unofficial places of forced confinement. These include, for example, pits in garages and basements. There appears to be an informal hierarchy among such locations in terms of their relative “conditions.” For example, after spending some time in a pit beneath a garage, a detainee may be transferred to a basement as a reward or as part of a promise of improved conditions in exchange for cooperation. Unofficial places of forced confinement are used most frequently in the occupied territories of Ukraine. At the same time, cases of unofficial places of forced confinement being used within the territory of the Russian Federation have already been documented.

There is also an intermediate category between official and unofficial places of forced confinement. This includes basements and other premises located within police departments and other repressive agencies. Although these buildings contain officially designated temporary detention facilities, persons are also held in basements without any formal registration or legal documentation of their detention.

The high proportion of cases in which the whereabouts of individuals remain unknown confirms the widespread nature of unlawful deprivation of liberty as a criminal practice. In addition, such situations violate the right of family members to receive information about their relatives and deprive detained persons of access to legal assistance.

6. Status Categories of Persons Unlawfully Deprived of Liberty

The cases available for analysis include the following status categories:

·   Currently deprived of liberty. Some individuals in this group were detained during the first days of the full-scale invasion. For them, the deprivation of liberty has continued for more than four years.

·   Released. In the occupied territories, some detained non-combatants were released several days or several weeks after their detention, with Russian military personnel explaining that they had “passed screening procedures.” Others were transferred outside the region where they had been detained and subsequently returned to Ukraine together with prisoners of war through reciprocal release procedures (exchanges). In such cases, the reasons for their release remained unclear, and representatives of the Russian authorities never provided any explanation.

·   Deceased.

·   Status unknown (no information available regarding the individual). This is the most common category, where the deprivation of liberty has been confirmed by multiple sources, but no additional information about the individual is available.

·   Unconfirmed detention. Information exists indicating the possible detention of a person, but there is no opportunity to verify that information.

Accordingly, the database includes both ongoing and completed cases, making it possible to:

·   analyse the duration of captivity;

·   document violations of international humanitarian law, war crimes, and crimes against humanity;

·   assess the scale of the practice of unlawful deprivation of liberty.

7. Social and Professional Profile of Victims of Unlawful Deprivation of Liberty

Among the persons unlawfully deprived of liberty are:

·   representatives of local self-government bodies (both elected officials and employees of executive bodies);

·   civil servants;

·   educators;

·   healthcare professionals;

·   entrepreneurs;

·   civic activists;

·   clergy representing various religious denominations;

·   other civilians.

Patterns of selectivity can be observed in the practice of unlawful deprivation of liberty. Those most frequently targeted include:

·   individuals holding pro-Ukrainian views;

·   community leaders and opinion leaders;

·   representatives of public authorities;

·   civic activists.

These patterns indicate that unlawful deprivation of liberty functions as an element of a deliberate strategy aimed at suppressing social and civic activity. The occupying authorities appear to regard any form of independent social activity as a potential basis for resistance.

Legal Foundations for Improving Conditions of Confinement and Securing the Release of Ukrainian Non-Combatants

The conclusion that the prolonged deprivation of liberty of civilians is unlawful is supported by the Convention against Torture and Other Cruel, Inhuman or Degrading Treatment or Punishment, as well as by the Geneva Conventions and their Additional Protocols. Ukraine and the Russian Federation are parties to the Convention against Torture, the Geneva Conventions of 1949, and Additional Protocol I thereto. Accordingly, both States are bound by their provisions.

The key provision of the Convention against Torture and Other Cruel, Inhuman or Degrading Treatment or Punishment for substantiating the possibility of securing the release of Ukrainian civilians is Article 1(1), which defines torture as:

“For the purposes of this Convention, the term ‘torture’ means any act by which severe pain or suffering, whether physical or mental, is intentionally inflicted on a person for such purposes as obtaining from him or a third person information or a confession, punishing him for an act he or a third person has committed or is suspected of having committed, or intimidating or coercing him or a third person, or for any reason based on discrimination of any kind, when such pain or suffering is inflicted by or at the instigation of or with the consent or acquiescence of a public official or other person acting in an official capacity. It does not include pain or suffering arising only from, inherent in or incidental to lawful sanctions.”

The deprivation of liberty for an indefinite period and for a prolonged duration of persons who are neither prisoners of war nor charged with any criminal offence may reasonably be regarded as a form of cruel treatment for several reasons.

Deprivation of liberty causes various forms of mental suffering. Although the Convention against Torture does not define severe mental suffering, international practice supports the conclusion that prolonged deprivation of liberty may inflict such suffering.

A person held in confinement under the complete control of others is forcibly deprived of the ability to:

·   maintain their ordinary way of life, see and communicate with relatives and friends;

·   make independent decisions;

·   provide for themselves and their family members;

·   adequately care for their health, including through physical activity.

This list of factors causing mental suffering is not exhaustive.

For prisoners of war, convicted persons, and persons under criminal investigation, such mental suffering may be regarded as inherent in lawful restrictions applicable to those categories of individuals. However, the concept of lawful sanctions cannot be applied to Ukrainian civilians who are neither prisoners of war, nor convicted persons, nor individuals subject to criminal proceedings.

The Geneva Convention Relative to the Protection of Civilian Persons in Time of War (GC IV) of 12 August 1949 permits the internment of civilians in specific circumstances. However, Ukrainian nationals were not officially interned by the Russian Federation. Representatives of the Russian regime did not issue internment resolutions as required under Article 42 of the Convention. Nor were Ukrainian citizens abducted from Ukraine afforded the right, guaranteed by Article 43, to challenge decisions concerning their internment.

Article 78 of the Convention further provides that decisions regarding internment must be made in accordance with a regular procedure established by the Occupying Power in conformity with the Convention. This requirement has not been complied with by the Russian Federation. No formal internment procedure has been carried out by the Russian authorities.

Regardless of how broadly the authorities of the Russian Federation may seek to interpret the concept of internment, civilians must be released. Rule 128(B) of customary international humanitarian law provides:

“Civilian internees must be released as soon as the reasons which necessitated internment no longer exist, but at the latest as soon as possible after the close of active hostilities.”[18]

Given the length of time during which most civilians have been deprived of their liberty, any grounds for their internment, even if such grounds once existed, have long since ceased to exist. Many civilians, for example, were detained by occupying forces in localities that have since been liberated and are now under the control of the Ukrainian authorities. No hostilities are currently taking place in these areas. Accordingly, there can be no justification for their continued detention.

In those relatively rare cases where the Russian authorities responded in 2022 to inquiries concerning the status of Ukrainian civilians, the reason given for their detention was “opposition to the special military operation.” The same justification — namely, “opposition to the special military operation” — has also been used by representatives of the Russian authorities in official responses concerning Ukrainian prisoners of war.

In some official responses relating to Ukrainian civilians, Russian authorities have stated that the detainees are being held in accordance with the provisions of the Geneva Convention relative to the Treatment of Prisoners of War. In practice, the Russian authorities appear to draw no distinction between the legal status of Ukrainian civilians and that of prisoners of war. The Russian regime effectively treats Ukrainian non-combatants as prisoners of war. Such an approach is clearly inconsistent with international law.

In some responses to inquiries concerning the fate of Ukrainian civilians, the Russian authorities stated that: “The application of the Third Geneva Convention to detainees is determined by the content of Article 5 of that Convention.”

Article 5 of the Third Geneva Convention provides that the Convention applies to persons referred to in Article 4 from the time they fall into the power of the enemy until their final release and repatriation. It further provides that should any doubt arise as to whether persons who have committed a belligerent act and have fallen into the hands of the enemy belong to one of the categories enumerated in Article 4, such persons shall enjoy the protection of the Convention until their status has been determined by a competent tribunal.

Article 4 lists the categories of persons entitled to prisoner-of-war status. Thus, in relation to certain civilians, the Russian authorities appear to suggest that these individuals are suspected of belonging to categories of combatants and that their status will eventually be determined by a competent tribunal.

To date, no written responses from the Russian authorities have been identified that clearly define the legal status of all detained civilians. It may reasonably be assumed that the rationale described above is applied to all Ukrainian civilians deprived of liberty for “opposition to the special military operation.”

We are not aware of any judicial decisions in the Russian Federation that have recognized Ukrainian civilians as combatants.

In relation to civilians against whom no criminal proceedings have been initiated and no court judgments have been issued, Article 75(3) of Additional Protocol I to the Geneva Conventions should apply:

“Any person arrested, detained or interned for actions related to the armed conflict shall be informed promptly, in a language he understands, of the reasons why these measures have been taken. Except in cases of arrest or detention for penal offences, such persons shall be released with the minimum delay possible and in any event as soon as the circumstances justifying the arrest, detention or internment have ceased to exist.”

In addition, Article 50(1) of Additional Protocol I provides: “In case of doubt whether a person is a civilian, that person shall be considered to be a civilian.”

The concept of “the minimum delay possible” is not defined in international humanitarian law by reference to a specific number of days or months. However, it is evident that a period of four years cannot be regarded as the minimum delay possible. Many civilians were detained as early as February–March 2022 and remain deprived of their liberty to this day.

Where hostilities in the area in which a non-combatant lived and was detained ceased long ago, yet the person remains in captivity, this constitutes a clear violation of the requirement that release occur “as soon as the circumstances justifying the arrest, detention or internment have ceased to exist.”

Moreover, as demonstrated above, Additional Protocol I requires that any doubt concerning a person's status be resolved in favour of civilian status.

It is also necessary to take into account the following principle derived from Geneva Convention IV and the authoritative commentaries thereto: because internment is not a punitive measure, internees may not be held in complete isolation from the outside world. There is a general presumption in favour of facilitating or permitting contact with family members within a reasonable period of time. This principle is reflected, inter alia, in Articles 106, 107, and 116 of Geneva Convention IV.

Accordingly, the actions of the Russian Federation in subjecting Ukrainian civilians to prolonged, indefinite, and unlawful deprivation of liberty may reasonably be characterized as cruel treatment.

Conditions of confinement for Ukrainians held in the Russian Federation and in the occupied territories are extremely harsh. Both civilians and prisoners of war are held in prison-like conditions: in locked cells, with at most one hour of outdoor exercise per day. All civilians who have returned to Ukraine without exception have confirmed that they were held under such conditions. They have also reported a lack of adequate medical care and insufficient nutrition. These conditions have resulted in significant weight loss and various health impairments. Oxygen deprivation, sensory deprivation, and the deterioration of physical and mental health have caused additional suffering.

International humanitarian law further requires that civilians deprived of liberty be accommodated in premises located away from areas of active hostilities and provided with appropriate standards of health care and hygiene (Article 83 of Geneva Convention IV). Regardless of whether the measure in question is internment, assigned residence for security reasons, detention, or confinement in connection with criminal proceedings, persons must be treated humanely and provided with adequate shelter, food, water, clothing, medical care, and other necessities (Articles 76, 84–92, and 85–87 of Geneva Convention IV).

At present, those responsible for abuses against detained Ukrainians remain largely beyond the reach of both Ukrainian and international justice. It is likely that many of those responsible will not be apprehended and brought to trial in the near future. Nevertheless, the initiation of criminal proceedings and the imposition of sanctions against such individuals can serve an important preventive function by deterring further violations by them and by others involved in similar conduct.

The Russian Federation’s aggression against Ukraine, the international condemnation of that aggression, and the sanctions imposed in response have significantly increased uncertainty for Russian officials and other individuals involved in implementing unlawful policies. Persons responsible for war crimes may ultimately face accountability, whether following political change within the Russian Federation or, prior to such change, if they are detained outside its territory and become subject to criminal proceedings.

Additional legal grounds for the release of civilians are provided by the International Convention for the Protection of All Persons from Enforced Disappearance. Ukraine ratified this Convention in 2015; however, it has made only limited use of its mechanisms in practice.

Article 2 of the Convention defines enforced disappearance as follows:

“For the purposes of this Convention, ‘enforced disappearance’ is considered to be the arrest, detention, abduction or any other form of deprivation of liberty by agents of the State or by persons or groups of persons acting with the authorization, support or acquiescence of the State, followed by a refusal to acknowledge the deprivation of liberty or by concealment of the fate or whereabouts of the disappeared person, which place such a person outside the protection of the law.”

The overwhelming majority of civilians whom the Russian Federation continues to hold in captivity should be regarded as victims of enforced disappearance. The Russian Federation does not disclose all cases of deprivation of liberty involving Ukrainian non-combatants and routinely refuses to provide information concerning the whereabouts of detained civilians even to their closest relatives. The concealment of information regarding a person's whereabouts, or the denial of communication with the outside world, is sufficient to classify that person as a victim of enforced disappearance.

States that have signed and ratified the International Convention for the Protection of All Persons from Enforced Disappearance are obliged to implement its provisions. Seventy-two States are currently parties to the Convention. The Russian Federation is not a party and has shown no intention of complying with its standards. Nevertheless, States Parties may investigate and prosecute Russian nationals responsible for conduct that would constitute enforced disappearance, including members of the armed forces, officers of the Federal Penitentiary Service, officers of the Federal Security Service, and other public officials, in accordance with their domestic legislation and applicable principles of international law.

There is also a growing practice of imposing sanctions (restrictive measures) against officials responsible for unlawful deprivation of liberty. Public calls have increasingly been made for sanctions against Russian State bodies that implement the Russian regime's repressive policies towards Ukrainian citizens.

In paragraph H of its Resolution of 9 July 2025 (2025/2710(RSP)), the European Parliament noted that:

“Russia continues to commit horrific war crimes against innocent civilians. According to the Ukrainian authorities, approximately 16,000 Ukrainian civilians are known to be detained in Russia and the temporarily occupied territories of Ukraine, although the real figures are likely to be significantly higher. More than 70,000 Ukrainians, including civilians, children, and military personnel, are officially registered as missing.”

In paragraph 23 of the same Resolution, the European Parliament called on the European Union to impose individual sanctions on Russian officials responsible for violence and torture against imprisoned and detained Ukrainians.

However, the scope of this call was limited, as it focused exclusively on individual sanctions and only in relation to violence and torture. Such an approach risks reducing a systemic problem to the misconduct of individual perpetrators while overlooking the mass and systematic crime of unlawful deprivation of liberty.

In paragraph I of its Resolution of 24 February 2026 (2026/2599(RSP)), the European Parliament stated that:

“Russia’s Military Police, the Federal Security Service (FSB), and the Federal Penitentiary Service (FSIN) continue to hold an unknown number of Ukrainians incommunicado. Sixteen thousand Ukrainian civilians have been unlawfully deprived of their liberty.”

In paragraph 20 of the same Resolution, the European Parliament:

“Calls on the EU and its Member States to impose sanctions on Russia’s Military Police, the Federal Security Service, and the Federal Penitentiary Service for their systematic involvement in the commission of war crimes and crimes against humanity, including enforced disappearances, torture, and incommunicado detention; further calls on the EU and its Member States to impose individual sanctions on all heads of institutions and other Russian officials responsible for facilities in which Ukrainian civilians are unlawfully detained; calls on the EU and its Member States to prohibit entry into the Schengen Area of Russian military personnel who participated in the war of aggression against Ukraine; and urges Member States to address sanctions circumvention systematically and to ensure the full and effective enforcement of sanctions.”

This Resolution was the first to include a call for sanctions against Russian State institutions involved in implementing the Russian regime’s repressive policies towards Ukrainians.

Conclusions

Monitoring of unlawful deprivation of liberty during the period from the beginning of the full-scale invasion until the end of 2025, including the analysis of 8,221 unique cases, supports the conclusion that these practices are both widespread and systematic. The occurrence of such cases follows a discernible pattern: a sharp increase during the first days following the occupation of a territory, followed by a period of relative stabilization, with renewed increases corresponding to intensified military activity in the region.

The average age of persons unlawfully deprived of liberty is approximately 43 years. The largest group consists of individuals aged 31–45 years. The second-largest group comprises persons aged 46–60 years, followed by those aged 18–30 years. The next largest category includes persons aged 60 years and older. Thus, victims of unlawful deprivation of liberty are predominantly members of the socially and economically active population.

Men constitute the majority of persons unlawfully deprived of liberty. At the same time, the proportion of women has remained relatively stable throughout the monitoring period.

Those deprived of liberty include representatives of local self-government bodies (both elected officials and employees of executive bodies), civil servants, educators, healthcare professionals, entrepreneurs, civic activists, clergy of various religious denominations, and representatives of other civilian professions.

Systematic violations of rights and the commission of crimes against Ukrainian civilians and prisoners of war, including unlawful deprivation of liberty, are not isolated acts committed by individual perpetrators but rather elements of a broader policy implemented by the Russian regime. The occupying authorities disproportionately target socially active individuals from a wide range of professional and social backgrounds. Such persons are apparently perceived as potential centres of resistance around which opposition to the occupation may coalesce.

The apparent objective of this policy is to strengthen control over occupied territories, including through the creation of a climate of fear among the civilian population and Ukrainian military personnel. The scale, consistency, and purposefulness of these practices provide grounds for characterizing this policy as a form of State terror.

Most representatives of the Russian regime are aware that their treatment of Ukrainian civilians under their complete control violates both international obligations and Russian domestic law. Nevertheless, no voluntary steps have been taken toward the large-scale release of Ukrainian non-combatants or the improvement of their conditions of confinement. There are no grounds to expect such measures in the foreseeable future.

The large-scale release of Ukrainian civilians is likely to occur only as part of a peace agreement or ceasefire arrangement between Ukraine and the Russian Federation supported by international guarantees. Even in such circumstances, however, it is unlikely that all persons unlawfully deprived of liberty would be released. Some victims whose continued detention is considered important by the Russian regime for political or other reasons, as well as Ukrainian political prisoners detained in connection with the full-scale invasion, may not be released automatically.

What Should Be Done? (Recommendations)

The Russian authorities continue to disregard the requirements of international humanitarian law with respect to Ukrainian non-combatants. The Russian Federation has withdrawn from many international mechanisms that previously served to constrain arbitrary actions by the Russian regime. Improvements in the conditions of confinement of Ukrainians, as well as their release, are therefore likely to be achieved only through measures that compel the Russian authorities to change their conduct.

Several such mechanisms are available, including criminal investigations and prosecutions in Ukraine, the exercise of universal jurisdiction by other States, and the imposition of restrictive measures (sanctions) against Russian officials and institutions.

The experience of Ukrainian human rights organizations suggests that sanctions have proven to be one of the most effective means of exerting such pressure. Prior to 2025, however, only limited progress had been achieved in imposing sanctions in response to torture and unlawful deprivation of liberty. Canada imposed sanctions on a number of Russian officials, but broader international efforts remained limited.

In paragraph I of its Resolution 2025/2710(RSP) of 9 July 2025, the European Parliament stated that:

“Russia has systematically orchestrated the enforced disappearance of large numbers of Ukrainian civilians by detaining non-combatants on baseless and fabricated charges, while their fate and whereabouts remain unknown, leaving their families in painful uncertainty. Russia’s practice of enforced disappearances forms part of a widespread, systematic, and coordinated attack against the civilian population of Ukraine.”

In paragraph 23 of the same Resolution, the European Parliament called on the European Union to impose individual sanctions on Russian officials responsible for violence and torture against imprisoned and detained Ukrainians.[19]

This Resolution undoubtedly represented an important step forward. However, such an approach remains insufficient. The proposed sanctions are limited to specific officials and address only violence and torture. As a result, the broader and more systemic crime of unlawful deprivation of liberty receives insufficient attention, and the problem risks being reduced to the misconduct of individual perpetrators rather than being addressed as a matter of State policy.

In paragraph I of its Resolution 2026/2599(RSP) of 24 February 2026, the European Parliament stated that:

“Russia’s Military Police, the Federal Security Service (FSB), and the Federal Penitentiary Service (FSIN) continue to hold an unknown number of Ukrainian prisoners of war and civilians incommunicado, while Ukrainian human rights organizations estimate that up to 16,000 Ukrainian civilians have been unlawfully deprived of their liberty.”

In paragraph 20 of the same Resolution, the European Parliament:

“Calls on the EU and its Member States to impose sanctions on Russia’s Military Police, the Federal Security Service, and the Federal Penitentiary Service for their systematic involvement in the commission of war crimes and crimes against humanity, including enforced disappearances, arbitrary detention, torture, and incommunicado detention; further calls on the EU and its Member States to impose individual sanctions on all heads of institutions and other Russian officials responsible for facilities in which Ukrainian civilians are unlawfully detained; calls on the EU and its Member States to prohibit entry into the Schengen Area of Russian military personnel who participated in the war of aggression against Ukraine; and urges Member States to address sanctions circumvention systematically and to ensure the full and effective enforcement of sanctions.”[20]

This Resolution was the first to call for sanctions against Russian State institutions involved in implementing the Russian regime’s repressive policies towards Ukrainians.

The European Parliament’s Resolution of 24 February 2026 creates an opportunity to advocate for EU and national sanctions (restrictive measures) against Russian State bodies responsible for implementing policies concerning Ukrainians unlawfully deprived of liberty, including the Military Police of the Ministry of Defence, the Federal Security Service, and the Federal Penitentiary Service.

Sanctions directed against State institutions appropriately recognize that human rights violations, war crimes, and crimes against humanity committed against unlawfully detained Ukrainians are carried out within the framework of State policy pursued by the Russian Federation.

The design of sanctions in response to unlawful deprivation of liberty should be based on the understanding that sanctions are not a form of punishment or retaliation. Restrictive measures are primarily preventive instruments aimed at reducing the risk of further violations.

The principal objectives of such sanctions should be the improvement of conditions of confinement for Ukrainian non-combatants and their release, irrespective of any ceasefire arrangement or peace agreement. Because sanctions serve a preventive function, the conditions under which they may be reduced, suspended, or lifted should be clearly defined at the time of their adoption.

The design and implementation of sanctions require continuous cooperation among the institutions of the European Union, the governments of interested States (including those outside the EU), and representatives of the Ukrainian human rights community. The establishment of dedicated coordination mechanisms, such as working groups or consultation platforms, would facilitate such cooperation.

Monitoring of unlawful deprivation of liberty should continue, and the monitoring system itself should be further developed, including through the use of advanced OSINT tools. Such tools should be designed not only for documenting unlawful deprivation of liberty but also for identifying and analysing unlawful judicial decisions.

Annex 1. Overview of the Results of the Solidarity Talks Discussion on Influencing Russian State Institutions Involved in Repressive State Policies

On 18 February 2026, an online discussion among human rights defenders from the OSCE region was held in the Solidarity Talks format under the title “State Institutions Violating International Law During Wartime: How Can They Be Influenced?” Twenty-eight participants from fifteen countries took part in the discussion. The event was moderated by Mykhailo Savva, Chair of the Board of the Expert Group SOVA.

The purpose of the discussion was not to adopt decisions or formulate recommendations, but rather to hear a range of perspectives in order to deepen understanding of the issues involved. The views expressed were not assessed as correct or incorrect.

One of the central themes of the discussion was the role of sanctions. Participants noted that human rights defenders often have different understandings of sanctions as a policy instrument, and that these differing interpretations can lead to misunderstandings among various groups within the human rights community.

The following is a brief overview of key ideas expressed during the discussion (without attribution to individual speakers).

Participants emphasized that systematic violations of international legal norms and crimes committed against civilians and prisoners of war are not isolated excesses by individual Russian officials but form part of a deliberate State policy. According to this view, the purpose of this policy is to create an atmosphere of fear in occupied territories and among Ukrainian military personnel. It was argued that, for this reason, the policy may be characterized as a form of State terror.

Participants also noted that the Russian regime is aware that its treatment of Ukrainian non-combatants under its complete control violates both international obligations and Russian domestic law. Nevertheless, no voluntary measures have been taken to release these individuals or improve their conditions of confinement. Several participants expressed the view that such measures are unlikely to be taken in the future. It was further suggested that the large-scale release of Ukrainian civilians is likely to occur only within the framework of a peace agreement or ceasefire arrangement supported by international guarantees. Even in such circumstances, however, not all unlawfully detained persons would necessarily be released automatically, including some victims of unlawful deprivation of liberty and political prisoners.

Participants argued that meaningful improvements in detention conditions and releases can be achieved only through measures that compel the Russian authorities to alter their conduct. Sanctions, or restrictive measures, were identified by many participants as one of the most practical and promising mechanisms for exerting such pressure.

At present, only limited progress has been achieved in imposing sanctions in response to torture and unlawful deprivation of liberty. Participants referred, for example, to sanctions imposed by Canada against several Russian officials. Reference was also made to paragraph I of European Parliament Resolution 2025/2710(RSP) of 9 July 2025, which stated that Russian authorities had systematically carried out enforced disappearances of large numbers of Ukrainian civilians by detaining non-combatants on baseless and fabricated charges while concealing their fate and whereabouts. Participants further noted that paragraph 23 of the same Resolution called for individual sanctions against Russian officials responsible for violence and torture against imprisoned and detained Ukrainians.

While recognizing this development as a positive step, participants argued that the approach remained insufficient because it focused exclusively on individual perpetrators and on violence and torture. According to this view, the broader issue of unlawful deprivation of liberty receives inadequate attention, creating a risk that a systemic problem is reduced to the misconduct of individual officials.

Participants considered it appropriate to advocate for EU and national sanctions against Russian State institutions involved in implementing policies concerning Ukrainians unlawfully deprived of liberty, including the Military Police of the Ministry of Defence, the Federal Security Service, and the Federal Penitentiary Service. At the same time, it was acknowledged that decisions of this kind may be politically difficult for the European Union and individual States because cooperation with these institutions continues in areas unrelated to Russia’s aggression against Ukraine. Nevertheless, participants stressed that sanctions directed against State institutions appropriately reflect the institutional nature of the violations concerned.

Participants also discussed terminology. It was noted that some United Nations bodies reserve the term “sanctions” for measures adopted by the United Nations Security Council. However, participants emphasized that this reflects institutional practice rather than a binding rule of international law. The term “sanctions” was considered a widely understood and commonly accepted designation for restrictive measures, including in relations between States and groups of States. Participants noted that institutions of the European Union frequently use the term “sanctions” in this broader sense.

Participants further stressed that sanctions should not be viewed as punishment or retaliation, even though they are often perceived in that way. Rather, sanctions should be understood as preventive measures designed to reduce the likelihood of future violations. It was emphasized that sanctions imposed on institutions do not automatically imply the personal guilt of all employees of those institutions.

At the same time, participants underlined the need for great caution in proposing and designing sanctions, particularly by human rights organizations, since sanctions may themselves create conditions that affect human rights or, in some circumstances, contribute to restrictions on rights. Similar caution was considered necessary when drawing historical analogies, including references to the Nuremberg Trials.

Finally, participants noted that if sanctions are understood as a preventive instrument, the conditions under which they may be reduced, suspended, or lifted should be clearly defined from the outset. The absence of mechanisms for assessing compliance with such conditions, as well as the absence of clear procedures for lifting sanctions, was identified as a significant factor reducing the effectiveness of sanctions as a preventive tool.

[1] Crimea resident detained for sharing information about military facilities with Security Service of Ukraine – FSB. Military news. 21.04.2025// https://www.interfax-russia.ru/military/news_eng/421804

[2] Unlawful criminal prosecutionof Ukrainian citizens in the Russian Federation and methods for protecting the rights of victims of such prosecution. 6 February 2025//Expert group Owl. https://www.savvamike.com/en/post/unlawful-criminal-prosecutionof-ukrainian-citizens-in-the-russian-federation-and-methods-for-protect

[3] Two saboteurs working for Ukrainian special services detained in Crimea — FSB. 23 January 2026//TASS. Russian News Agency. https://tass.com/society/2075835?utm_source=chatgpt.com

[4] Meduza: FSB has secret detention facilities in Crimea used to torture Ukrainians arrested on occupied territories. 26 May 2023//Novaya Gazeta Europe. https://novayagazeta.eu/articles/2023/05/26/meduza-fsb-has-secret-detention-facilities-in-crimea-used-to-torture-ukrainians-arrested-on-occupied-territories-en-news?utm_source=chatgpt.com

[5] Висоцька Тетяна Історія жінки, яку окупанти викрали й ув’язнили на Донеччині. 16.04.2025//Texty.org.ua. https://texty.org.ua/articles/114898/nelehaly-tak-okupanty-nazyvayut-bezpistavno-uvyaznenyh-v-sizo-cyvilnyh-ukrayinciv/; Тюссен Д. Українські цивільні в полоні РФ та їхні історії. 07.04.2026//DW. https://amp.dw.com/uk/ukrainski-civilni-v-rosijskomu-poloni-istorii-bolu-ocikuvanna-ta-borotbi/a-76694173; Вагнер Александра Почти 2000 incommunicado. Россия незаконно лишает свободы гражданских лиц. 08.03.2026//Радио Свобода. https://www.svoboda.org/a/pochti-2000-incommunicado-rossiya-nezakonno-lishaet-svobody-grazhdanskih-lits/33692889.html; Karmanau Yuras Life is harsh and dangerous in Russian-run parts of Ukraine, activists and former residents say. February 20, 2026//The Washington Times. https://www.washingtontimes.com/news/2026/feb/20/life-harsh-dangerous-russian-run-parts-ukraine-activists-ex-residents/

[6] Gulagu.net ГУЛАГу-НЕТ!// https://t.me/s/NetGulagu/13274

[7] Repression and Political Persecution in Occupied Crimea Continue in 2025. 6 July 2025//Межа. https://mezha.net/eng/bukvy/repression-and-political-persecution-in-occupied-crimea-continue-in-2025/

[8] Злочини, вчинені в період повномасштабного вторгнення РФ (станом на 23.05.2026)// Офіс Генерального прокурора. https://gp.gov.ua/

[9] НСЖУ презентує правовий аналіз ситуації з захистом прав цивільних полонених та їхніх родин. 30.10.2025//НСЖУ. https://nsju.org/novini/nszhu-prezentuye-pravovyj-analiz-sytuacziyi-z-zahystom-prav-czyvilnyh-polonenyh-ta-yihnih-rodyn/?fbclid=IwY2xjawSTj-hleHRuA2FlbQIxMABicmlkETFjZENaa3FEcWNITkg0RmY4c3J0YwZhcHBfaWQQMjIyMDM5MTc4ODIwMDg5MgABHlY4a6YBYwMblpohFXl_mXGT7l8x5DMX7anhs2wiDN4YS8R2mMQVq1fSkoAv_aem_YjDEzi5lqaS5Xia9iQsq0A

[10] Numbers and Evidence of Forcible Deportation of Ukrainians to Russia in the Russo-Ukrainian War//Where Are Our People?  https://deportation.org.ua/numbers-and-evidence-of-forcible-deportation-of-ukrainians-to-russia-in-the-russo-ukrainian-war/

[11] Savva Mykhailo, Centre for Civil Liberties. ‘Filtration’ of Ukrainian citizens by the occupying forces. A form of violence on many levels. 7 March 2023// T4P. https://t4pua.org/en/1480

[12] Барабанов Илья, Лотарева Анастасия «Это не госизмена, это борьба со злом». Как двое россиян переехали в Украину, оказались в оккупации и стали помогать ВСУ. 29.04.2025//BBC News. Русская служба. https://www.bbc.com/russian/articles/cx2ye1p15pyo

[13] Дело № 8а-20637/2025 [88а-19613/2025]. Судебные акты. https://2kas.sudrf.ru/modules.php?name=sud_delo&srv_num=1&name_op=case&case_id=15522136&case_uid=7189dbf1-5e1e-45cd-8e1f-2141df453fed&new=0&delo_id=43

[14] The International Humanitarian Fact-Finding Commission//IHFFC. https://www.ihffc.org/

[15] Detention of civilians in the context of the armed attack by the Russian Federation against Ukraine. 24 February 2022 – 23 May 2023. 27 June 2023// OHCHR. https://www.ohchr.org/sites/default/files/2023-06/2023-06-27-Ukraine-thematic-report-detention-ENG.pdf Р. 8.

[16] Хочу к своим// https://hochuksvoim.com/ru

[17] Manisha Ganguly, Shaun Walker, Pjotr Sauer, Tetyana Nikolayenko, Anton Naumliuk, Artem Mazhulin and Lucy Swan Inside Taganrog: beatings, electrocution and starvation at prison where Ukrainians were tortured. 30 Apr. 2025//The Guardian. https://www.theguardian.com/world/2025/apr/30/inside-taganrog-beatings-electrocution-and-starvation-at-prison-where-ukrainians-were-tortured?utm_source=chatgpt.com

[18] Звичаєве міжнародне гуманітарне право. Норми// International Committee of the Red Cross. https://www.icrc.org/en/doc/assets/files/other/ukr-irrc_857_henckaerts.pdf

[19] Resolution on the human cost of Russia’s war against Ukraine and the urgent need to end Russian aggression: the situation of illegally detained civilians and prisoners of war, and the continued bombing of civilians//

https://oeil.europarl.europa.eu/oeil/en/procedure-file?reference=2025/2710(RSP)

[20] Resolution on four years of Russia’s war of aggression against Ukraine and European contributions to a just peace and sustained security for Ukraine// https://oeil.europarl.europa.eu/oeil/en/procedure-file?reference=2026/2599(RSP)

Переслідування українських військовослужбовців та цивільних Міжнародною організацією кримінальної поліції (Інтерпол) як результат зловживань з боку РФ

Лариса Пильгун, Михайло Савва

31 жовтня 2024 року

Опис проблеми

Відомо кілька фактів переслідування українських військовослужбовців та цивільних Інтерполом як результат зловживань з боку РФ можливостями цієї організації та відсутності надійних механізмів виключення таких зловживань.

У листопаді 2019 року в Польщі затримали Ігоря Мазура, який перебував у розшуку Інтерполу на запит Слідчого комітету РФ. При цьому українські прикордонники не знали про цей запит. Мазура звинувачували в участі у бойових діях у Чечні у 90-х роках.[1] Коментуючи цей випадок, посол України у Польщі заявив, що «Це не перший такий випадок, коли затримують українських громадян. Є вже близько десяти таких випадків у Польщі, коли російська сторона через Інтерпол намагається затримати і екстрадувати до Росії українців, які брали участь у військових операціях на сході України». Однак жодного випадку екстрадиції українців до Росії з Польщі не було.[2]

Інтерпол діє лише через країни, що входять до Інтерполу. Алгоритм цих дій: Заяву про розшук через Інтерпол подає національне бюро цієї організації (підрозділ поліції) на підставі запиту слідчого чи прокурора цієї країни. «Червоне повідомлення/червона картка» про розшук людини (підстава для затримання людини) встановлюється центральним апаратом (штаб-квартирою) Інтерполу, затримують людей поліцейські організації конкретних держав, рішення про видачу або відмову в країні, яка розшукує людину, приймають національні суди.

Влада РФ часто отримує відмову від штаб-квартири Інтерполу переслідувати людей.[3] Щоб уникнути контролю штаб-квартири, вони вдаються до використання інших механізмів Інтерполу. Затримання громадян України через систему Інтерполу на запит РФ до початку повномасштабного вторгнення здійснювалось, як правило, не на підставі встановлення «червоної картки», як це робиться зазвичай у практиці співпраці з Інтерполом, а шляхом пред'явлення циркулярного повідомлення (Diffusion), поширення якого обмежене певними країнами. Так, у січні 2022 року в Мілані (Італія) на підставі циркулярного повідомлення був затриманий режисер Євген Лавренчук. Інтерпол пізніше визнав мотиви його оголошень у розшук політичними, тобто порушенням статті 3 Статуту Інтерполу.[4]

Деякі інформаційні матеріали щодо переслідування громадян України Інтерполом помилково пов'язують таке переслідування з воєнними злочинами. До таких належить, наприклад, стаття про затримання Валерія Залужного у Бельгії у 2019 році «Влада Росії оголосила Залужного у розшук Інтерполу»[5]. Інтерпол є міжнародною організацією кримінальної поліції, і стаття 3 Статуту цієї організації встановила: «Організації суворо заборонено здійснювати будь-яке втручання або діяльність політичного, військового, релігійного або расового характеру» (офіційний переклад).[6] Фактично Інтерпол часто порушує заборони. Наприклад, людей, які зі зброєю відбивають ворожу агресію, можуть звинуватити у вбивствах, а діяча опозиції – у шахрайстві. Проблеми в роботі Інтерполу розкрито та обґрунтовано у звіті фундації «Відкритий діалог» у 2015 році «Система Інтерполу потребує реформ».[7] За минулі 9 років названі у звіті проблеми не було вирішено. Головною причиною є небажання Інтерполу проводити системні реформи. Як зазначено у тому ж звіті, з 187 держав-членів Інтерполу (без урахування Ватикану, заморських територій Нідерландів та Великобританії) 104 держави є, за версією Freedom House, «несвободними» або «частково свободними». Диктатори хочуть зберегти собі можливості переслідувати незгодних із їхніми діями за допомогою міжнародної мережі Інтерполу.

Необхідно особливо наголосити, що Римський статут та Міжнародний кримінальний суд не мают жодного відношення до незаконного переслідування громадян України, відповідно як правова основа та міжнародний судовий орган. Воєнні злочини визначено статтею 8 Римського статуту. За скоєння воєнних злочинів людей переслідують національні правоохоронці країн – учасників Римського статуту на підставі ордерів Міжнародного кримінального суду. Наразі не відомо жодного ордера, виданого МКС на затримання українських військових чи цивільних за скоєння воєнних злочинів та злочинів проти людяності.

Прокурор Міжнародного кримінального суду та Інтерпол можуть співпрацювати в пошуку і затриманні осіб, на яких МКС видал ордер. Правовой основою для взаємодії є Угода про співпрацю між Офісом прокурора та Інтерполом (Cooperation agreement between the Office of the Prosecutor and Interpol)[8] від 22.12.2004 року. Однак така взаємодія завжди здійснюється за ініціативою Міжнародного головного суду. Так, у вересні 2011 р. Генеральний секретаріат Інтерполу на прохання Прокурора МКС Л. Морено-Окампо випустив «червоне повідомлення» з метою розшуку та подальшого арешту підозрюваного у скоєнні злочинів проти людяності кількох людей з оточення лівійського диктатора Муаммара Каддафі.[9] Інтерпол не може використовувати МКС з метою незаконного переслідування людей, а МКС не може змусити Інтерпол оголосити у розшук людей, яких звинувачують у воєнних злочинах.

Механізми протидії незаконному розшуку через Інтерпол

Превентивний запит в Інтерпол

Такий запит дозволяє перевірити, чи існує щодо людини діючий ордер на арешт чи інше повідомлення. Такий запит може подати сама людина чи її представник. Відповідь про наявність повідомлення дозволяє оскаржити рішення про розшук.

Превентивне інформування штаб-квартири Інтерполу про можливі незаконні дії країни-учасниці

Цей механізм Україна використала у справі Віталія Марківа вже після його виправдання італійським судом: «В інформації, превентивно спрямованої Національним бюро в Україні в штаб-квартиру Інтерполу повідомлялося, що оприлюднення в відкритих джерелах інформації наміру Слідчого Комітету РФ оголосити старшого сержанта НГУ Віталія Марківа в міжнародний розшук з використанням інструментів Інтерпол суперечить ст. 3 Статуту організації та порушує правила обробки інформації, оскільки звинувачення Віталія Марківа є необґрунтованими й політично заангажованими».[10] Превентивне інформування дозволяє виключити заподіяння шкоди людині. Цей механізм використовується дуже рідко.

Звернення національних правоохоронних органів до штаб-квартири Інтерполу щодо правомірності використання іншою країною інформаційної системи цієї організації (за фактом затримання)

Цей механізм Україна використовує найчастіше, зокрема, наприклад, у справі Євгена Лавренчука. Національна поліція України звернулась до Інтерполу за фактом затримання Євгена Лавренчука щодо з’ясування правомірності використання РФ інформаційної системи цієї організації. Таке реагування за фактом затримання дозволяє вирішити проблему та звільнити людину, проте цій людині вже завдано шкоди.

 Звернення до Комісії з контролю файлів Інтерполу (Commission for the Control of Interpol’s Files)

Такі звернення подаються для виключення людини з бази розшуку Інтерполу, як правило, з обґрунтуванням політичних мотивів переслідування цієї людини. Звернення до Комісії можуть подати не лише державні органи. Центр громадянських свобод має досвід подання таких звернень. Однак у переважній більшості випадків Комісія з контролю за файлами відмовляється визнати політичні мотиви переслідування та виключити людину з бази.

Цю тенденцію яскраво демонструє рішення Комісії з контролю файлів Інтерполу щодо Ref. CCF/121/R828b.21. Цим рішенням Комісія відмовилася виключити людину з міжнародного розшуку, незважаючи на політичну мотивацію переслідування цієї людини. У пункті 68 рішення Комісія стверджувала, що жодні думки щодо наявності політичних мотивів переслідування особи, у тому числі експертні, не можуть мати такої ж ваги, як рішення національних судових органів. Ця думка від імені Комісії виражена однозначно і може бути витлумачена іншим чином. Цей пункт рішення Комісії має на увазі, що ніхто і ніколи не зможе довести Комісії наявність політичних мотивів кримінального переслідування. Винятком є ​​лише судова система держави, яка здійснює політично вмотивоване переслідування особи. Однак у авторитарних та неототалітарних державах країн-членів Інтерполу відсутня незалежність судової системи. Суди всіх рівнів у країнах підпорядковуються правлячим групам. У разі політично мотивованого кримінального переслідування це означає, що жоден суд не визнає політичну мотивацію кримінального переслідування та не дасть справедливої ​​правової оцінки діям особи, що переслідується.

Після початку повномасштабної агресії Росії проти України Інтерпол запровадив додаткове обмеження для РФ: «З цього моменту Національне бюро Інтерполу з Москви більше не зможе безпосередньо відправляти дифузії до країн-членів. Російське бюро тепер має надсилати всі дифузії до Генерального секретаріату для перевірки на відповідність до Правил ІНТЕРПОЛУ. Тільки якщо дифузія буде визнана відповідною, Генеральний секретаріат поширить її на країни-члени. Ця процедура є доповненням до поточного процесу Генерального секретаріату щодо розгляду всіх запитів на повідомлення щодо відповідності».[11] Це значно зменшило можливості РФ та викликало невдоволення представників російської влади. Однак це не вирішило проблему повністю. Так, у жовтні 2022 року в Стамбулі на запит РФ через Інтерпол було затримано кримськотатарську журналістку Гульсум Халілову,[12] яку звільнили після 17 години обмеження волі.

Радикальним варіантом запобігання незаконному переслідуванню громадян України Інтерполом було б виключення РФ зі складу цієї організації. Такі заклики часто лунають в Україні.[13] У той же час, виключення РФ зі складу Інтерполу нині неможливе. Статут Інтерполу не містить норм про виключення країни-члена зі складу організації. Щоб виключити будь-яку країну з Інтерполу, потрібно попередньо рішенням 2/3 членів внести норму про порядок виключення з Інтерполу. З урахуванням складу цієї організації, таке рішення не буде прийнято.

Існуючі механізми захисту прав людей, яких розшукує Інтерпол, не гарантують ефективності захисту. Необхідно створити умови, коли повністю виключено використання Інтерполу як інструмент політично вмотивованого переслідування та інші порушення статті 3 Статуту Інтерполу.

Це дозволить підвищити рівень безпеки від затримання в інших країнах не лише для громадян України. Україна також неодноразово затримувала іноземців, яких переслідували за політичними мотивами.[14] І нині українські правоохоронні органи співпрацюють із колегами з диктаторських та авторитарних держав: Азербайджану, Туреччини, держав Центральної Азії та іншими.

Необхідно наголосити, що російська влада може домогтися видачі переслідуваного і без участі Інтерполу: РФ підписала двосторонні угоди про видачу обвинувачених та засуджених заочно з 65 країнами. Але протидія таким видачам потребує високовитратної адвокації у конкретних країнах.

Пропозиції

Як було зазначено вище, радикальні зміни регулюючих документів та діяльності Інтерполу навряд чи можливі. Проте, процес реформ Інтерполу було розпочато у 2017 році, і це створює можливості для деяких важливих змін. Необхідно:

1.     Включити в керівні документи Інтерполу чіткі ознаки політично вмотивованого переслідування людини.

Наразі поняття переслідування з політичних мотивів у регулюючих документах Інтерполу відсутнє, і це призводить до їх дуже вузького трактування. У статті 3 Статуту лише згадано заборону «втручання або діяльність політичного характеру». Перевіркою даних у системі Інтерполу займається Комісія з контролю за файлами. До неї входить всього сім осіб: п'ять юристів з різних країн та два спеціалісти із захисту даних. Вони перевіряють лише формальні ознаки відповідності запиту Статуту Інтерполу. Оскільки поняття політичних мотивів переслідування в документах Інтерполу немає, члени Комісії можуть визнати як ознаку «політичного характеру» наявність статусу біженця. При цьому, якщо людина є здобувачем притулку, але ще не набула статусу біженця, Комісія відмовляє у визнанні «політичного характеру».

Методологічною основою для підготовки пропозицій щодо критеріїв політично вмотивованого переслідування може бути резолюція Парламентської асамблеї Ради Європи 1900[15] та позиція міжнародної групи правозахисників.[16]

Оптимальним варіантом просування пропозицій щодо уточнення критеріїв політичного характеру втручання чи діяльності є направлення через Українське бюро Інтерполу. та публічна підтримка ідеї уточнення критеріїв міжнародними правозахисними коаліціями та платформами: «Громадянська солідарність» та інші.

2.     Включити в керівні документи Інтерполу чіткі ознаки «втручання або діяльністи військового характеру».

Ознаки такої діяльності не визначені, що створює можливості для суб'єктивних трактувань. В даний час у розшуку Інтерполу знаходиться, наприклад, ветеран дивізії «Галичина», Яросла́в І́лькович Гу́нька, який проживає в Канаді. Розшук Гунька було оголошено Інтерполом у серпні 2024 року після обговорення, яке тривало 10 місяців. Слідчий комітет РФ звинуватив Гунька за злочини, які той нібито скоїв під час Другої світової війни. Не оцінюючи справедливість цих звинувачень, слід зазначити, що Інтерпол переслідує людину за дії, вчинені військовослужбовцям під час війни. Закономірно постає питання: що таке для Інтерполу «втручання або діяльність військового характеру»?

Можливі методи просування пропозицій аналогічні названим у попередньому пункті про критерії політичної мотивації: внесення пропозицій та їх просування з використанням можливостей українського бюро Інтерполу (МВС) або без участі бюро.

[1] «Я не порушив нічого». Ветеран АТО «Тополя» розповів про затримання у Польщі. 14.11.2019//ТСН. https://tsn.ua/ukrayina/ya-ne-porushiv-nichogo-veteran-ato-topolya-rozpoviv-pro-zatrimannya-u-polschi-1443528.html

[2] Андрій Дещиця: Росія не вперше через Інтерпол переслідує українців у Польщі. 10.11.2019// Україна молода. https://umoloda.kyiv.ua/number/0/180/139752

[3] Муждабаєв повідомив, що Інтерпол відмовив Росії в його міжнародному розшуку. 9.12.2021// Детектор медіа. https://detector.media/community/article/194639/2021-12-09-muzhdabaiev-povidomyv-shcho-interpol-vidmovyv-rosii-v-yogo-mizhnarodnomu-rozshuku/

[4] Інтерпол визнав політичні мотиви переслідування українського режисера Лавренчука Росією – омбудсмен. 29.01.2022//Interfax-Україна. https://interfax.com.ua/news/general/794890.html 

[5] Лазур Н. Поклали обличчям до підлоги й одягли наручники: Залужний розповів про своє затримання у Брюсселі. 15.07.2023// 24 канал. https://24tv.ua/zaluzhnogo-zatrimali-2019-rotsi-bryusseli-shho-stalosya-do-chogo_n2353460

[6] Статут Міжнародної організації кримінальної поліції – Інтерпол// Законодавство України. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_142#Text

[7] Система Інтерполу потребує реформ. 23.02.2015// Фундація «Відкритий діалог». https://ua.odfoundation.eu/a/6064,zvit-systema-interpolu-potrebuye-reform/#

[8] Cooperation agreements - Global international organizations//Interpol. https://www.interpol.int/Who-we-are/Legal-framework/Cooperation-agreements/Cooperation-agreements-Global-international-organizations

[9] Interpol issues Red Notice for Assaadi Gaddafi at Libya’s request. 29.09.2011//Interpol. https://www.interpol.int/News-and-Events/News/2011/INTERPOL-issues-Red-Notice-for-Assaadi-Gaddafi-at-Libya-s-request 

[10] Хмельницька В. «Інтерпол не допускає дешевих провокацій»: у МВС прокоментували оголошення Росією Марківа у розшук. 23.12.2020//ТСН. https://tsn.ua/ukrayina/interpol-ne-dopuskaye-deshevih-provokaciy-u-mvs-prokomentuvali-ogoloshennya-rosiyeyu-markiva-u-rozshuk-1694011.html

[11] Ukraine: INTERPOL General Secretariat statement. 10 March 2022// INTERPOL. https://www.interpol.int/News-and-Events/News/2022/Ukraine-INTERPOL-General-Secretariat-statement.

[12] Чому Інтерпол виконує запити рф? 3.11.2022// Кримськотатарський ресурсний центр. https://ctrcenter.org/uk/8110-chomu-interpol-vikonuye-zapiti-rf.

[13] Затримання журналістки Гульсум Халілової: чому Інтерпол виконує запити держави-терориста? 31.10.2022// Національна спілка журналістів України. https://nsju.org/novini/zatrymannya-zhurnalistky-gulsum-halilovoyi-chomu-interpol-vykonuye-zapyty-derzhavy-terorysta/

[14] Тихонова Н. Политические есть? А если найдем? Как Интерпол используют для борьбы с инакомыслием. 25.10.2017//Hromadske. https://hromadske.ua/ru/posts/naidutsia-vse-ynterpol-kak-ynstrument-borby-s-ynakomyslyem 

[15] Определение политического заключенного. Резолюция ПАСЕ № 1900 (2012). https://www.coe.int/t/r/parliamentary_assembly/[Russian_documents]/[2012]/[Oct2012]/Res1900_rus.asp

[16] Руководство по определению понятия «политический заключенный». Международное историко-просветительское, благотворительное и правозащитное общество «Мемориал». http://old.memo.ru/uploads/files/1138.pdf

Аналітичний матеріал

Незаконне кримінальне переслідування

громадян України у РФ та методи захисту прав жертв такого переслідування

Автори: заступник голови громадської організації «Експертна група «Сова» Лариса Пильгун та голова Експертної групи «Сова», доктор політичних наук Михайло Савва

Цей аналітичний матеріал підготовлений у межах проєкту «Підвищення розуміння українським суспільством способів тиску на російський режим для виконання норм міжнародного гуманітарного права» громадської організації Експертна група «Сова» за грантової підтримки Центру громадянських свобод.

Наш аналітичний матеріал є лише першим етапом великої роботи щодо виявлення стратегії та методів незаконного переслідування громадян України в РФ. Увага нашого аналітичного матеріалу зосереджена на обґрунтуванні незаконності переслідування українських військовополонених та цивільних владою РФ з позицій міжнародного права; виявлення методів фальсифікацій кримінальних справ; розробка методів захисту жертв таких фальсифікацій. Усі аспекти цієї проблеми потребують детального аналізу.

Аналітичний матеріал пройшов зовнішнє рецензування, також його доопрацьовано з урахуванням надзвичайно корисних зауважень рецензентів. Інформація про рецензентів не розголошується з міркувань безпеки.

Характеристика об'єкта аналітичного матеріалу

Об'єктом цього аналітичного матеріалу є кримінальне переслідування громадян України, військовополонених та цивільних російською владою в період після 24 лютого 2022 року та до 1 жовтня 2024 року з порушенням норм міжнародного права та законодавства РФ.

Автори досліджували лише випадки, в яких українське громадянство переслідуваних очевидно підтверджено, і це переслідування розпочалося після початку повномасштабного вторгнення РФ у лютому 2022 року. Автори розуміють, що масштаб репресій російського режиму значно ширший за об'єкт нашого дослідження. Кремль переслідує росіян на всій території РФ та за кордоном з порушенням міжнародних зобов'язань Росії, активно переслідує українців із 2014 року, тобто після початку військової агресії проти України. Але ми свідомо звузили об'єкт аналізу, щоб деталізувати пов'язані з активним етапом військової агресії способи фальсифікації справ і методи боротьби з цими фальсифікаціями.

Характеристика проблеми

Незаконне позбавлення волі під час війни є не лише грубим порушенням Женевських конвенцій, а й злочином у розумінні Римського статуту.

Військовополонених не можна переслідувати за безпосередню участь у бойових діях.[1] У випадках, коли військовополоненого судять за кримінальні злочини, міжнародне гуманітарне право передбачає низку обмежень та гарантій для цієї групи.

Стаття 99 Конвенції про поводження з військовополоненими встановила, що «Не можна чинити будь-якого морального чи фізичного тиску на військовополоненого, щоб примусити його визнати себе винним у порушенні, в якому його обвинувачують». Стаття 103 забороняє утримання військовополоненого під вартою під час розслідування справи понад три місяці. Стаття 104 зобов'язує державу, яка тримає в полоні, повідомляти державу-покровительку про судове переслідування військовополоненого: «У будь-якому випадку, коли держава, що тримає в полоні, ухвалила рішення розпочати судовий процес проти військовополоненого, вона повідомляє про це державі-покровительці якомога швидше, принаймні за три тижні до початку суду». Колишній юридичний консультант МКЧХ Yvette Issar констатує: «Судові розгляди щодо військовополонених мають відповідати загальним правовим принципам, включаючи те, що ув'язнені мають право на ефективний захист і не повинні примушуватися до визнання вини. Вони не повинні бути піддані колективному покаранню (ст. 87(3)) і можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності тільки за дії, за які вони несуть індивідуальну відповідальність. Їх можуть судити лише суди, які пропонують «основні гарантії незалежності та неупередженості, як загальновизнано». Ненадання військовополоненим права на справедливий і нормальний суд є серйозним порушенням Третьої конвенції, що само собою спричиняє кримінальне переслідування.[2] 

Правові гарантії від деяких видів переслідування під час війни мають також цивільні. Стаття 31 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни встановила, що «Жодний примус фізичного чи морального порядку не може застосовуватися до осіб, які перебувають під захистом, зокрема з метою отримання від них або від третіх осіб якихось відомостей». Стаття 70 тієї ж Конвенції передбачає, що «Окупаційна держава не має права здійснювати арешт, переслідування або висувати обвинувачення проти осіб, що перебувають під захистом, за вчинки або переконання скоєні або виражені ними до початку окупації або протягом періоду її тимчасового припинення, за винятком випадків порушення законів або звичаїв війни».

Захист від незаконного кримінального переслідування проголошує не лише міжнародне гуманітарне право, а й право прав людини. Стаття 10 Загальної декларації прав людини встановила, що «Кожна людина,  для визначення її  прав  і  обов'язків  і  для встановлення   обґрунтованості   пред'явленого   їй  кримінального обвинувачення, має право, на основі повної рівності, на те, щоб її справа  була  розглянута  прилюдно  і  з  дотриманням  усіх  вимог справедливості незалежним і безстороннім судом». Стаття 5 Загальної декларації проголосила для всіх заборону тортур, жорстокого чи такого, що принижує, поводження та покарання: «Ніхто не   повинен   зазнавати   тортур,   або жорстокого, нелюдського,  або  такого,  що принижує його гідність,  поводження і покарання». Загальна декларація прав людини не має обов'язкового характеру, але є фундаментальним документом у сфері правами людини. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права є обов'язковим для РФ як правонаступниці Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Стаття 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права визначила такі вимоги до суду, як компетентність, незалежність та неупередженість: «Кожен має право при розгляді будь-якого  кримінального обвинувачення, пред'явленого йому, або при визначенні його права та обов'язків у будь-якому  цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону». инятки з цієї вимоги неможливі.[3]

Порушення вимог компетентності, справедливості та неупередженості суду щодо громадян України є порушенням міжнародного зобов'язання РФ.

Засудження людей без встановлених міжнародним правом гарантій, засудження на підставі отриманих у результаті тортур чи психологічного тиску зізнань, засудження з порушеннями процедур, встановлених Женевськими конвенціями, засудження на підставі інших неправових методів порушує норми міжнародного права та є незаконним. Стаття 7 «Злочини проти людяності» Римського статуту містить такий склад злочину, як «ув'язнення або інше жорстоке позбавлення фізичної свободи з порушенням основоположних норм міжнародного права». Стаття 8 «Воєнні злочини» містить такий склад злочину, як «незаконна депортація або переміщення або незаконне позбавлення волі». При цьому склади злочинів, які передбачені 7 і 8 статтями Римського статуту, мають ознаку великого масштабу: «Для цілей цього Статуту “злочин проти людяності” означає будь-яке з таких діянь, коли вони здійснюються в межах широкомасштабного чи систематичного нападу на будь-яких цивільних осіб, та якщо такий напад відбувається свідомо», «Суд має юрисдикцію щодо воєнних злочинів, зокрема коли вони скоєні в межах плану чи політики або за великомасштабного скоєння таких злочинів».

Масштаб проблеми незаконного та такого, що порушує норми, міжнародного права переслідування громадян України є досить великим і продовжує збільшуватися. Авторам відомо про кримінальне переслідування 543 громадян України станом на 1 жовтня 2024 року. Фальсифікації справ на окупованих територіях вже привертали увагу розслідувачів. Декілька українських журналістів опублікували статті-розслідування про цю проблему.[4]

Докази злочинного характеру кримінального переслідування громадян України у розумінні Римського статуту можуть мати такі наслідки, як переслідування винних посадових осіб (слідчих, прокурорів, суддів) та запровадження санкцій проти цих посадових осіб.

Характеристика масиву інформації про методи фальсифікації кримінальних справ та основні статистичні розподіли

Основою інформаційного масиву, який досліджували автори аналітичного матеріалу, є дані про кримінальні справи стосовно громадян України, отримані внаслідок моніторингу офіційних сайтів судової системи РФ та інших відкритих джерел. Станом на 1 жовтня 2024 року для аналізу була доступна інформація про 543 людей, які проходять як обвинувачені у кримінальних справах після початку повномасштабної російської агресії.

Серед обвинувачених є як цивільні, і військовополонені. Достеменно відомо, що з 543 осіб 236 є військовополоненими та 307 — цивільними.

Названа вище загальна кількість обвинувачених не є повною чи остаточною. Неофіційний реєстр кримінальних справ продовжує поповнюватись у результаті:

1. Відкриття нових справ.

2. Виявлення інформації про раніше порушені кримінальні справи.

Різні кримінальні справи щодо громадян України описані з різною повнотою. Інформація про статті Кримінального кодексу РФ (КК РФ), за якими пред'явлені звинувачення, є щодо 457 осіб із 543 (84,2%). 214 осіб (46,8% від загальної кількості, для якої відома стаття) звинувачують за однією статтею КК РФ та 243 (53,2%) — за кількома статтями.

Таблиця № 1

Кількісні розподіли за статтями КК РФ у разі звинувачення людини лише за однією статтею

№№

Номер статті КК РФ

Назва статті

Кількість людей

% від загальної кількості людей, яких звинувачують за однією статтею

1

276

Шпигунство

80

37,4

2

205

Терористичний акт

55

25,7

3

105

Вбивство

32

15,0

4

208

Організація незаконного збройного формування або участь у ньому, а також участь у збройному конфлікті або військових діях з метою, що суперечить інтересам Російської Федерації

22

10,2

5

282.2

Організація діяльності екстремістської організації

6

2,8

6

275

Державна зрада

4

1,9

7

222

Незаконне придбання, передача, збут, зберігання, перевезення, пересилання чи носіння зброї, основних частин вогнепальної зброї, боєприпасів

2

0,9

8

281

Диверсія

2

0,9

9

280

Публічні заклики до здійснення екстремістської діяльності

2

0,9

10

361

Акт міжнародного тероризму

2

0,9

11

356

Застосування заборонених засобів та методів ведення війни

2

0,9

12

138.1

Незаконний обіг спеціальних технічних засобів, призначених для негласного отримання інформації

1

0,5

13

284.1

Здійснення діяльності іноземної чи міжнародної організації, щодо якої ухвалено рішення про визнання її діяльності небажаною на території Російської Федерації

1

0,5

14

354.1

Реабілітація нацизму

1

0,5

15

274.1

Неправомірний вплив на критичну інформаційну інфраструктуру України

1

0,5

16

360

Напад на осіб або установи, які користуються міжнародним захистом, або загроза його вчинення

1

0,5

Значна частина звинувачень за декількома статтями включає звинувачення за статтею 30 «Приготування до злочину та замах на злочин». Це означає, що самого факту злочину не було. Серед 243 виявлених випадків порушення кримінальної справи за кількома статтями за такі «злочини, яких не було» переслідують 96 осіб, тобто 40%. До «незавершених» відносяться головним чином «злочини» з переліку в таблиці вище: вбивство, терористичний акт та низка інших. Водночас серед «незавершених» є такі склади злочинів, як «посягання на життя державного чи громадського діяча» (стаття 277), «насильницьке захоплення влади чи насильницьке утримання влади» (стаття 278), «незаконне виготовлення зброї» (стаття 223), «посягання життя співробітника правоохоронного органу» (стаття 317) та ряд інших.

У випадках звинувачень українців за кількома статтями Кримінального кодексу російські репресивні органи найчастіше використовують такі поєднання статей, як 356 та 105 («застосування заборонених засобів та методів ведення війни» та «вбивство»); 356 і 112 («застосування заборонених засобів та методів ведення війни» та «навмисне заподіяння середньої тяжкості шкоди здоров'ю»); 361 та 222 («акт міжнародного тероризму» та «незаконне придбання, передача, збут, зберігання, перевезення, пересилання або носіння зброї, основних частин вогнепальної зброї, боєприпасів»); 278 та 205 («насильницьке захоплення влади або насильницьке утримання влади» та «терористичний акт»).

Слід зазначити, що стаття 361 «акт міжнародного тероризму» застосовувалася репресивними органами РФ до анексії українських територій восени 2022 року. Після анексії використовується, зазвичай, стаття 205 «терористичний акт». Стаття 275 «державна зрада» застосовується до громадян України, які мають також російське громадянство. Нав'язування російського громадянства жителям окупованих територій поширене, зокрема стосовно ув'язнених.

Звинувачення в екстремізмі як спосіб політично вмотивованого переслідування громадян України після початку повномасштабної російської агресії

Звинувачення в екстремізмі безпосередньо спрямовані на запобігання загрозам політичному режиму. «Екстремістські» статті Кримінального кодексу РФ служать політично вмотивованому переслідуванню людей практично у всіх випадках їх застосування. З огляду на це вивчення цього застосування, у тому числі стосовно громадян України, особливо важливе.

Законодавство РФ про протидію екстремізму спочатку формувалося як інструмент придушення будь-якого інакомислення. Федеральний закон від 25 липня 2002 р. N 114-ФЗ «Про протидію екстремістській діяльності» передбачив надзвичайно широке визначення екстремізму: «насильницька зміна основ конституційного ладу та (або) порушення територіальної цілісності Російської Федерації (у тому числі відчуження частини території Російської Федерації), за винятком делімітації, демаркації, редемаркації кордонів Російської Федерації із суміжними державами; публічне виправдання тероризму та інша терористична діяльність; порушення соціальної, расової, національної чи релігійної ворожнечі; пропаганда винятковості, переваги чи неповноцінності людини за ознакою її соціальної, расової, національної, релігійної чи мовної приналежності, чи ставлення до релігії; порушення прав, свобод та законних інтересів людини та громадянина залежно від її соціальної, расової, національної, релігійної чи мовної приналежності, чи ставлення до релігії; перешкоджання здійсненню громадянами їхніх виборчих прав та права на участь у референдумі або порушення таємниці голосування, пов'язані з насильством чи загрозою його застосування; перешкоджання законній діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, виборчих комісій, громадських та релігійних об'єднань чи інших організацій, поєднане з насильством чи загрозою його застосування; скоєння злочинів за мотивами, зазначеними у пункті «е» частини першої статті 63 Кримінального кодексу Російської Федерації; використання нацистської атрибутики або символіки, чи атрибутики або символіки, подібних до нацистської атрибутики або символіки до ступеня змішування, чи атрибутики або символіки екстремістських організацій, за винятком випадків використання нацистської атрибутики або символіки, чи атрибутики або символіки, подібних до нацистської атрибутики до ступеня змішування, чи атрибутики або символіки екстремістських організацій, за яких формується негативне ставлення до ідеології нацизму та екстремізму, відсутні ознаки пропаганди чи виправдання нацистської та екстремістської ідеології; публічні заклики до здійснення зазначених діянь чи масове поширення свідомо екстремістських матеріалів, так само як їх виготовлення чи зберігання з метою масового поширення; публічне свідомо хибне звинувачення особи, що займає державну посаду Російської Федерації або державну посаду суб'єкта Російської Федерації, у скоєнні ним у період виконання своїх посадових обов'язків діянь, що зазначені у цій статті та є злочином; організація та підготовка зазначених діянь, а також підбурювання до їх здійснення; фінансування зазначених діянь чи інше сприяння їх організації, підготовці та здійсненню, зокрема шляхом надання навчальної, поліграфічної та матеріально-технічної бази, телефонної та інших видів зв'язку чи надання інформаційних послуг».

Дане визначення дозволяє розглядати як екстремістську практично будь-яку суспільну активність, у тому числі критику посадових осіб. «Підбурювання» до екстремізму та «інше сприяння» екстремізму віднесено до злочинів. Російська влада широко використовує практику оголошення організацій, у тому числі українських, екстремістськими та терористичними. Все це дає можливість репресивним російським органам за бажання притягати до відповідальності людей, які не брали безпосередньої участі в діяльності, яку влада розглядає як екстремістську. Російське законодавство про протидію екстремізму сконструйовано за принципом «була б людина, а статтю ми придумаємо».

Виходячи з широкого розуміння екстремізму, перелік складів «екстремістських» злочинів Кримінального кодексу РФ дуже великий: 278 «Насильницьке захоплення влади або насильницьке утримання влади», 279 «Збройний заколот», 280 «Публічні заклики до здійснення екстремістської діяльності», 280.1 «Публічні заклики до здійснення дій, спрямованих на порушення територіальної цілісності Російської Федерації», 280.2 «Порушення територіальної цілісності Російської Федерації», 280.3 «Публічні дії, спрямовані на дискредитацію використання Збройних Сил Російської Федерації з метою захисту інтересів Російської Федерації та її громадян, підтримки міжнародного миру та безпеки, виконання державними органами Російської Федерації своїх повноважень, надання добровольчими формуваннями, організаціями або особами сприяння у виконанні завдань, покладених на Збройні Сили Російської Федерації чи війська національної гвардії Російської Федерації», 280.4 «Публічні заклики до здійснення діяльності, спрямованої проти безпеки держави», 282 «Порушення ненависті чи ворожнечі, так само як приниження людської гідності», 282. Організація екстремістського співтовариства», 282.2 «Організація діяльності екстремістської організації», 282.3 «Фінансування екстремістської діяльності», 282.4 «Неодноразові пропаганда або публічне демонстрування нацистської атрибутики або символіки, або атрибутики або символіки екстремістських організацій, або інших атрибутики федеральними законами».

Названі вище статті сформульовані дуже широко, щоб забезпечити можливість кримінального звинувачення за мінімальний відступ людини у її висловлюваннях чи діях від офіційного політичного курсу. Ці статті систематично та масово використовуються російським режимом для політично вмотивованого переслідування, тобто для утримання та зміцнення влади.

Для переслідування українців застосовуються такі статті «екстремістського переліку» (за зменшеннямя кількості звинувачень):

Стаття 278 «Насильницьке захоплення влади або насильницьке утримання влади» — 31 випадок. Ці звинувачення висуваються людям, які протидіяли сепаратизму так званих Донецької народної республіки та Луганської народної республіки. Російський режим розглядає владу ДНР і ЛНР як законну, а боротьбу з ними — як насильницьке захоплення влади.

Стаття 282.2 «Організація діяльності екстремістської організації» — 16 випадків.

Стаття 280 «Публічні заклики до здійснення екстремістської діяльності» — 4 випадки.

Стаття 282.1 «Організація екстремістської спільноти» — 1 випадок.

Способи фальсифікації кримінальних справ щодо громадян України

Автори аналітичного матеріалу розуміють під способами фальсифікації дії слідства, державного звинувачення та суду, внаслідок яких створюються умови для засудження невинної людини.

Спосіб 1. Криміналізація факту приналежності до військових підрозділів України

Деяких українських військовополонених судять за службу у підрозділах Збройних сил України, Національної гвардії та поліції. Ряд підрозділів Збройних сил, Національної гвардії та поліції України оголошено в РФ «терористичними організаціями»: 12-а бригада спеціального призначення Національної гвардії України «Азов» (назва в російському «Єдиному федеральному списку організацій, у тому числі іноземних та міжнародних організацій, визнаних у відповідно до законодавства Російської Федерації терористичними» — «Українське воєнізоване націоналістичне об'єднання «Азов» (інші найменування: батальйон «Азов», полк «Азов»), 24-й окремий штурмовий батальйон «Айдар» Сухопутних військ Збройних Сил України (у російському списку — «Терористична спільнота «Айдар»), полк вогневої підтримки «Дніпро-1» — воєнізований підрозділ Департаменту поліції особливого призначення «Об'єднаної штурмової бригади Національної поліції України «Лють» (у російській версії — «терористичне співтовариство «Дніпро 1» (батальйон «Дніпро 1», полк «Дніпро 1»). Це дозволяє російській владі судити громадян України за сам факт служби чи роботи у даних підрозділах. Обвинуваченим часто не приписують жодних злочинів, крім служби у підрозділах, оголошених терористичними. Фактично службовців цих підрозділів судять за участь у війні. При цьому міжнародне право забороняє кримінальне переслідування військовополонених за участь у військових діях.

Можна припустити, що відмова російського режиму визнати за українськими військовополоненими статус військовополонених визначена саме бажанням судити багатьох із них за участь у війні. Про відмову визнати цей статус говорить формулювання, яке використовують органи влади РФ у відповідях родичам про долю військовополонених. У таких відповідях як стосовно українських військовополонених, так і цивільних вказують: «затримано за протидію спеціальної військової операції»[5]. Таким чином, українських військовополонених не називають офіційно військовополоненими. Представники російської влади лише вказують, що на цих людей поширюються норми Женевської конвенції щодо поводження з військовополоненими.

Спосіб 2. Примус до визнання скоєння злочинів

Фізичне та психологічне насильство щодо українців є масовим та системним. Це зафіксовано Офісом Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй з прав людини: понад 91% опитаних цивільних після повернення з російських місць позбавлення волі заявили про те, що вони зазнавали тортур, жорстокого поводження та сексуалізованого насильства.[6] Однак це насильство має різні цілі, крім забезпечення зізнань у скоєнні злочинів: забезпечити покірність в умовах несвободи; змусити перейти на бік РФ у цій війні; використовувати виступи людей у ​​державній російській пропаганді. Автори цього аналітичного матеріалу надають докази використання примусу з метою фальшування кримінальних справ.

Показовим випадком примусу до визнання є справа українського правозахисника, військовополоненого Максима Буткевича, який потрапив у полон 21 червня 2022 року та був звільнений з неволі18.10.2024 року. Про фальсифікацію кримінальної справи щодо Максима Буткевича заявили представники кількох правозахисних організацій, зокрема міжнародних. Виконувач обов'язків директора Amnesty International зі Східної Європи та Центральної Азії Денис Кривошеєв заявив: «Вирок до 13 років позбавлення волі йому ухвалив так званий “Верховний суд ЛНР” в окупованому Росією Луганську. Слухання проходили у закритому режимі, а в основу вироку лягло зроблене під відеозапис визнання, що практично точно отримане під тиском, а також ще кілька сумнівних доказів. Ми вважаємо, що вся справа проти нього цілком і цілком мотивована бажанням російської влади помститися йому за його активістську діяльність у минулому та його визначну правозахисну роботу».[7]

Засудження, що базується лише на  зізнанні, незаконно навіть із позиції репресивного російського законодавства. Відповідно до частини 2 статті 77 Кримінально-процесуального кодексу РФ «Визнання обвинуваченим своєї вини у скоєнні злочину може бути покладено в основу звинувачення лише при підтвердженні його винності сукупністю доказів, що є у кримінальній справі». Про відсутність доказів зв'язку Максима Буткевича зі злочином, у якому його звинувачують, сам М. Буткевич заявив на одному із судових засідань: «Окрім свідчень обвинуваченого, тобто моїх, ніщо не пов'язує його з подією. Мене не згадують потерпілі (тим більше, що й ті, хто дістав поранення, і той, чиє майно пошкоджено, згадують про мінометний обстріл і “міну, яка впала”, а зовсім не про постріл з гранатомета); збройова експертиза відсутня; судово-медична не встановила, результатом вибухів якого боєприпасу стали поранення, лише не виключила гранатомет; а “інших досліджень у судовому засіданні доказів, які отримали належну оцінку у вироку”, про які згадує суд другої інстанції в апеляційній ухвалі, просто не було. Щоб це виявити, достатньо просто прочитати згаданий вирок. Таким чином, у справі відсутні інші докази винності обвинуваченого, крім його (моїх) зізнань, які, таким чином, відповідно до КПК РФ не могли бути покладені в основу звинувачення. Але вони були покладені, і суд, виходячи з цього звинувачення, визнав мене винним». На тому ж таки засіданні М. Буткевич заявив про те, що він змушений був визнати свою провину під тиском: «Ці свідчення не відповідають дійсності, були підписані мною під тиском, але не написані мною». На запитання судді про причини обмови себе М. Буткевич пояснив, чому підписав зізнання: йому обіцяли, що «у разі, якщо я підпишу те, в чому мене звинувачують, мене відразу поміняють на засуджених в Україні російських військовослужбовців (як і інших засуджених військовополонених). Якщо ж я не погоджуся визнати свою провину, то буду засуджений все одно, але про обмін мови не буде, і мене будуть піддавати психологічному та фізичному тиску. Деякі приклади такого тиску були продемонстровані».[8]

Для примусу до визнання у скоєнні злочину використовуються тортури, інші види фізичного насильства та психологічний тиск. Спосіб примусу до визнання провини є основним і застосовується до всіх підслідних. Інші способи є допоміжними та використовуються разом із примусом.

Використовуючи тортури для примусу до визнання вини громадян України, РФ порушує кілька міжнародних зобов'язань. Деякі міжнародні договори, які забороняють тортури, були згадані раніше. Додатково слід зазначити, що РФ порушує також Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або тих, що принижують гідність, видів поводження та покарання. РФ є учасником цієї Конвенції, яка визначає катування так: «термін  “катування”   означає будь-яку  дію,  якою будь-якій особі навмисне заподіюються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання,  покарати її за дії,  які вчинила  вона  або  третя  особа   чи   у   вчиненні   яких   вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого виду, коли такий біль або страждання заподіюються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди». Таким чином, Конвенція враховує випадки насильства з метою визнання. Ця Конвенція поширюється на періоди воєн (ст. 2): Жодні виключні обставини, якими б вони не були, стан війни чи загроза війни,  внутрішня політична нестабільність чи будь-який інший надзвичайний стан не можуть бути виправданням катувань».

Спосіб 3. Звинувачення у злочинах, яких насправді не було

Слідство, державне звинувачення та суд приписують громадянам України злочини, подія яких відсутня. Цих злочинів просто не було, але людей звинувачують у приготуванні до злочину (стаття 30 КК РФ: «Приготуванням до злочину визнаються пошук, виготовлення або пристосування особою засобів або знарядь скоєння злочину, пошук співучасників злочину, змова на скоєння злочину або інше навмисне створення умов для скоєння злочину, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця за незалежними від цієї особи обставинами») і в замаху на злочин (стаття 30 КК РФ: «Замахом на злочин визнаються навмисні дії (бездіяльність) особи, безпосередньо спрямовані на скоєння злочину, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця за незалежними від цієї особи обставинами».

Практика приписування людям злочинів, яких насправді не було, широко поширена. Як було зазначено вище, серед 243 виявлених випадків порушення кримінальної справи за кількома статтями за такі «недосконалі злочини» переслідують 96 осіб, тобто 40%. Відповідальність за замах на злочин чи приготування щодо нього законна. Однак, жоден із досліджених вироків за приготування та замах на злочин не містить інформації про об'єктивні докази вини. Всі підтвердження належать до категорії, що легко фальсифікуються. Головним чином до таких підтверджень належать свідчення зацікавлених свідків.

«Незакінчені» (фактично — ніколи не скоєні) злочини легше сфальшувати. В умовах сучасної Росії слідству не потрібно шукати факти, які б підтверджували скоєння злочину. Намір на скоєння цього злочину приписується людині, яку потім змушують обмовити себе і зізнатися у цьому злочині. За такою схемою сконструйовано практично всі звинувачення у підготовці та замаху на терористичний акт. Це дозволяє вести кримінальне переслідування і потім позбавляти волі будь-яку людину.

Вивчення вироків, у яких частиною обвинувачення є стаття 30 КК РФ, показує, що визнають винними лише виходячи з їхніх зізнань і свідчень зацікавлених осіб, наприклад, поліціянтів. У випадку, якщо підсудний заявляє в судовому засіданні, що він дав свідчення під тиском, суддя визнає цю заяву такою, що не відповідає дійсності. Зазвичай основою такого рішення суду є свідчення поліціянтів про те, що вони «не застосовували до підсудного недозволених методів слідства».

Спосіб 4. Ігнорування базових принципів та норм міжнародного права щодо приналежності окупованих територій України

 Міжнародне право та міжнародні інститути, такі як Організація Об'єднаних Націй, визнають тимчасово окуповані Росією території України частиною суверенної України. Російські репресивні органи звинувачують українських військовослужбовців за захист територіальної цілісності України в міжнародно визнаних кордонах.

Цитати з вироку (персональні дані засудженого не розголошуються з міркувань безпеки): «учасники вказаної терористичної організації проводять бойові дії з метою зміни політичного курсу уряду ДНР та ЛНР. Цей курс був спрямований на забезпечення суверенітету ДНР та ЛНР та приєднання цих держав до Російської Федерації», «терористична організація прагнула впливати на ухвалення рішень органами влади Донецької Народної Республіки та Луганської Народної Республіки щодо повернення цих республік під контроль України».

Спосіб 5. Ігнорування міжнародних правил та рекомендацій, які визнаються російським законодавством

Ряд важливих для нашого розслідування, але не обов'язкових для виконання міжнародних документів, визнаються російським законодавством. Перелік таких документів, що регулюють утримання людей під вартою, міститься, наприклад, у Постанові Пленуму Верховного Суду РФ від 25.12.2018 N 47 «Про деякі запитання, що виникають у судів під час розгляду адміністративних справ, пов'язаних із порушенням умов утримання осіб, які перебувають у місцях примусового тримання»: «При оскарженні порядку реалізації примусових заходів, що обмежують свободу та особисту недоторканність, можуть братися до уваги, зокрема, документи Організації Об'єднаних Націй (далі — ООН) та Ради Європи, що діють у сфері організації утримання позбавлених волі осіб (зокрема, Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. року, Мінімальні стандартні правила ООН щодо поводження з ув'язненими (Правила Нельсона Мандели), затверджені резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 17 грудня 2015 року N 70/175, Основні принципи та керівні положення, що стосуються права на правовий захист та відшкодування збитків для жертв грубих порушень міжнародних норм у галузі прав людини та серйозних порушень міжнародного гуманітарного права, прийняті резолюцією Генеральної Асамблеї від 16 грудня 2005 року N 60/147, Посібник з ефективного розслідування та документування тортур та інших жорстоких, нелюдських або тих, що принижують гідність, видів поводження та покарання (Стамбульський протокол), Принципи медичної етики, які стосуються ролі працівників охорони здоров'я, особливо лікарів, у захисті ув'язнених чи затриманих осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або тих, що принижують гідність, видів поводження та покарання, прийняті резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 18 грудня 1982 року N 37/194, Кодекс поведінки посадових осіб щодо підтримки правопорядку, прийнятий резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 17 грудня 1979 року N 34/169, Рекомендація Rec(2006)2 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам про правила утримання ув'язнених у Європі від 11 січня 2006 року, Рекомендація (2006)13 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам про залишення під вартою, про умови, в яких воно припустимо, та про надання гарантій захисту від жорстокого поводження від 27 вересня 2006 року, Загальні доповіді Європейського Комітету щодо запобігання катуванням і нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню)».[9]

Порушення норм Мінімальних стандартних правил ООН щодо поводження з ув'язненими (Правил Нельсона Мандели), які визнаються РФ, щодо громадян України є поширеною в РФ практикою і використовується в тому числі щодо підслідних. Так, Правило 1 встановило: «Жоден в’язень не повинен піддаватися катуванням та іншим жорстоким, нелюдським або принизливим видам поводження чи покарання; всі в’язні повинні бути захищеними від них; виправданням цьому не можуть бути жодні обставини». Як було показано вище, тортури щодо українських військовополонених та цивільних осіб застосовуються масово та систематично. Правило 22 говорить, що «Адміністрація пенітенціарних установ повинна у визначені години забезпечувати кожного в'язня їжею, достатньо калорійною для підтримання його здоров'я і сил. Вона повинна мати добру якість, бути добре приготовленою і поданою».[10] Водночас у низці російських місць позбавлення волі практикується використання голоду як методу впливу на українців. До таких місць, наприклад, належить слідчий ізолятор №2 міста Таганрога Ростовської області. Створення в цій установі голоду було зафіксовано експертами коаліції «Трибунал для Путіна» ще 2022 року: «Дуже низькокалорійна їжа (вся водяниста), люди швидко втрачають вагу і сили. Цю проблему слід розглядати як тортури голодом».[11] Після цього наявність цієї проблеми регулярно підтверджувалася людьми, які повернулися до України з російських місць примусового утримання.[12] Створення негуманних умов утримання для підслідних спрямоване на примус їх до визнання провини.

Спосіб 6. Виділення різних елементів процесу бойової підготовки та участі у бойових діях у декілька складів злочину

 «Антитерористичне законодавство» РФ дозволяє обтяжити покарання українським військовополоненим шляхом простої маніпуляції, а саме поділу процесу бойової підготовки та участі у бойових діях на кілька злочинів та призначення покарання шляхом часткового складання термінів позбавлення волі. Участь військовослужбовця у бойових діях передбачає як обов'язковий елемент попередню підготовку. У кількох випадках російські репресивні органи звинувачували українських комбатантів одразу у кількох злочинах: за статтею 205.5 КК РФ («Участь у терористичній організації») та 205.3 КК РФ («Проходження навчання з метою здійснення терористичної діяльності»).

Цитати з вироку: «(ПІБ) вступив у терористичну організацію та був призначений на командну посаду. У період … він пройшов навчання з метою здійснення терористичної діяльності, у тому числі набув знань, практичних умінь та навичок під час занять з фізичної та психологічної підготовки та при вивченні правил поводження зі зброєю», «у період… (ПІБ) перебував на бойових позиціях і застосував отримані знання та вміння, беручи безпосередню участь у бойових діях проти Збройних сил РФ, тим самим брав участь у діяльності терористичної організації до його затримання», «визнати винним у скоєнні злочину, передбаченого год. 2 ст. 205.5, на підставі якої призначити йому покарання у вигляді позбавлення волі на строк ... років. Його ж визнати винним у скоєнні злочину, передбаченого ст. 205.3, на підставі якої призначити йому покарання у вигляді позбавлення волі на строк... років. Відповідно до частини 3 ст. 69 КК РФ остаточне покарання за сукупністю злочинів призначити (ПІБ) шляхом часткового складання покарань...».

Спосіб 7. Ігнорування базових принципів та норм російського законодавства

Стаття 4 КК РФ «Принцип рівності громадян перед законом» широко визначила цей принцип і встановила, що «Особи, які вчинили злочини, рівні перед законом і підлягають кримінальній відповідальності незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового та посадового становища, місця проживання, ставлення до релігії, переконань, приналежності до громадських об'єднань, а також інших обставин». Цей принцип порушується щодо громадян України, які проходять службу або працюють у військових та воєнізованих підрозділах, оголошених російським режимом терористичними організаціями. До таких належать, наприклад, 12-а бригада спеціального призначення Національної гвардії України «Азов» (назва у російському «Єдиному федеральному списку організацій, у тому числі іноземних та міжнародних організацій, визнаних відповідно до законодавства Російської Федерації терористичними») — «Українське воєнізоване націоналістичне об'єднання “Азов”» (інші найменування, що використовуються: батальйон «Азов», полк «Азов»), 24-й окремий штурмовий батальйон «Айдар» Сухопутних військ Збройних Сил України (у російському списку — «Терористична спільнота “Айдар”»), полк вогневої підтримки «Дніпро-1» — воєнізований підрозділ Департаменту поліції особливого призначення «Об'єднаної бригади Національної поліції України “Лють”» (у російської версії — «Терористичне співтовариство “Дніпро 1”» (батальйон «Дніпро 1», полк «Дніпро 1»). Таким чином, російський режим криміналізував сам факт приналежності до деяких офіційних структур іншої держави.

Принцип справедливості, встановлений статтею 6 КК РФ, передбачає: «Покарання та інші заходи кримінально-правового характеру, що застосовуються до особи, яка вчинила злочин, повинні бути справедливими, тобто відповідати характеру та ступеню суспільної небезпеки злочину, обставинам його скоєння та особі винного». Цей принцип явно порушується щодо людей, які служать чи працюють в офіційних українських військових чи воєнізованих підрозділах і яких судять за «приналежність до терористичних організацій». Ці люди виконували обов'язок перед своєю країною та не чинили злочинів.

Принцип гуманізму (стаття 7 КК РФ) сформульовано так: «1. Кримінальне законодавство Російської Федерації забезпечує безпеку людини. 2. Покарання та інші заходи кримінально-правового характеру, що застосовуються до особи, яка вчинила злочин, не можуть мати на меті заподіяння фізичних страждань або приниження людської гідності». Проте фактично безпека підслідних українців не забезпечена: їх катують, морять голодом, принижують. Після вироків відбування покарань для багатьох громадян України організовано так, щоб заподіяти їм фізичні страждання та принизити їхню людську гідність.

У період кримінального переслідування громадян України порушуються не лише принципи, а й конкретні норми російського законодавства. Наприклад, законодавство РФ розглядає як кримінальний злочин фальсифікацію доказів у кримінальній справі особою, яка робить дізнання, слідчим, прокурором або захисником (стаття 303 КК РФ, до 5 років позбавлення волі). Водночас матеріали кримінальних справ переконливо показують грубі та масові фальсифікації доказів. Під час одного із судових засідань факти таких фальсифікацій навів Максим Буткевич: «Звинувачення, наприклад, вказало, що я вчинив злочин шляхом пострілу з гранатомета “Панцерфаус”» німецького провадження. Для цього я “розкрив укупорку з гранатами”, “зібрав гранату”, зарядив гранатомет та вистрілив. Нехай “Панцерфауст” і схожий з РПГ-7 по ТТХ (тактико-технічні характеристики), конструкції цих гранатометів відрізняються, і про конструкцію “Панцерфауста” людина, яка писала це, не має уявлення: заряди до нього не зберігаються в укупорці та не вимагають складання».[13] Однак очевидне викриття фальсифікацій було проігноровано російським судом.

Методи захисту прав жертв фальсифікацій

1. Спостереження за судовими процесами щодо громадян України у межах виконання функцій держави-покровительки

Важливим елементом системи захисту прав українців, яких засудили та судять у РФ, є поява держави-покровительки або взяття МКЧХ на себе функцій держави-покровительки. Це забезпечить можливість спостереження за кримінальним переслідуванням громадян України російською владою. Стаття 71 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни встановила, що «Державі-покровительці повинно бути повідомлено про будь-яке переслідування, розпочате окупаційною державою проти особи, що перебуває під захистом, у зв'язку зі скоєнням нею злочинів, за які передбачається покарання через смертний вирок або ув'язнення на строк понад два роки; держава-покровителька повинна мати змогу будь-коли отримувати інформацію про стан проведення таких переслідувань. Крім того, держава-покровителька матиме право отримати на її вимогу усі дані про ці судові справи або інші переслідування, розпочаті окупаційною державою проти особи, що перебуває під захистом». Держави-покровительки не призначені в результаті відмов РФ прийняти запропоновані кандидатури. Можна впевнено припускати, що російський режим влаштовує відсутність держави-покровительки, і будь-яку кандидатуру не буде прийнято. Водночас МКЧХ як субститут може виконувати всі функції держави-покровительки, зокрема спостереження за кримінальним переслідуванням. Стаття 11 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни встановила, що держава, у владі якої перебувають люди, має прийняти пропозицію МКЧХ взяти на себе виконання гуманітарних функцій, які виконуються відповідно до цієї Конвенції державами-покровительками. Нині МКЧХ відмовляється від участі в судових процесах над українцями в РФ, аргументуючи це наступним: участь у судових розглядах може поставити під загрозу здатність виконувати мандат цієї організації.

Позиція МКЧХ щодо взяття на себе функції держави-покровительки полягає в наступному: «На відміну від держави-покровительки, яка має діяти від імені/в інтересах однієї зі сторін конфлікту, МКЧХ виступає в ролі посередника. Тому офіційне взяття на себе функцій держави-покровительки однієї зі сторін може підірвати репутацію МКЧХ як нейтральної та неупередженої організації. На практиці, коли йдеться про юридичні зобов’язання сторін міжнародного збройного конфлікту, які повинні виконуватися через державу-покровительку (наприклад, обмін інформацією про військовополонених), одним зі способів виконання сторонами цих зобов’язань за відсутності держави-покровительки є звернення до неупередженої гуманітарної організації, такої як МКЧХ, з проханням про виконання цих функцій. Хоча МКЧХ де-факто не зобов’язаний приймати пропозицію про виконання цих функцій, він дедалі частіше бере на себе обов’язки, які зазвичай покладаються на держави-покровительки, керуючись власним правом ініціативи».[14]

МКЧХ має такі ж повноваження, як у держав-покровительок, у питаннях відвідувань місць примусового утримання «осіб, які перебувають під захистом», а саме місць інтернування, позбавлення волі та місць їх роботи (ст. 143 Женевської конвенції про захист цивільного населення). Але спостереження за судовими процесами є повноваженням лише представників держави-покровительки чи організації, яка замінює її згідно зі статтею 11 Женевської конвенції про захист цивільного населення. МКЧХ не ініціював і не пройшов процедуру, встановлену статтею 11, з метою заміни держави-покровительки.

Необхідна системна та активна адвокаційна кампанія з метою переконати МКЧХ взяти на себе функції держави-покровительки та розпочати спостереження за кримінальним переслідуванням громадян України російським режимом. Це дасть змогу збирати інформацію про таке переслідування і потім публічно виявляти фальсифікації кримінальних справ, оскільки у відповідність до статті 74 Женевської конвенції щодо захисту прав цивільного населення «Представники держави-покровительки мають право бути присутніми на будь-якому засіданні суду, де розглядається справа особи, що перебуває під захистом, окрім виняткових випадків, коли слухання проходитиме за зачиненими дверима в інтересах безпеки окупаційної держави, про що вона повинна повідомити державі-покровительці». Щобільше, ця ж стаття забезпечує доступ представникам МКЧХ до вироків: «Про всі вироки, якими передбачається смертна кара або ув'язнення строком понад два роки, слід у найкоротший строк повідомляти державі-покровительці із зазначенням підстав, на яких було винесено вирок. У повідомленні повинно міститись посилання на повідомлення, зроблене відповідно до статті 71, а в разі винесення вироку, яким передбачається ув'язнення, також бути зазначене місце відбування строку ув'язнення. Записи про інші вироки, крім тих, які зазначено вище, повинні зберігатись у суді та надаватись для перегляду представникам держави-покровительки. Строк, установлений для подання оскарження в разі винесення вироку, яким передбачається смертна кара або ув'язнення строком на два роки й більше не повинен розпочинатися доти, доки держава-покровителька не отримає повідомлення про винесення вироку».

2. Моніторинг порушення кримінальних справ та судових рішень щодо громадян України

Необхідно постійно відстежувати та аналізувати порушені кримінальні справи та судові рішення РФ щодо громадян України. Це дозволить сформувати та поповнювати не тільки базу методів фальсифікації кримінальних справ, а й базу посадових осіб РФ, винних у фальсифікації кримінальних справ і винесенні неправосудних вироків, тобто у незаконному позбавленні волі. За категоріями до таких посадових осіб належать оперативні співробітники, слідчі, прокурори (державні обвинувачі) та судді.

Публічно розкривати методи такого моніторингу недоцільно, це може створити додаткові проблеми щодо його проведення.

3. Внесення посадових осіб, винних у фальсифікації кримінальних справ, до різних санкційних списків та порушення проти них кримінальних справ

Результати моніторингу можна використовувати для застосування санкцій та порушення кримінальних справ щодо російських посадових осіб, винних у незаконному позбавленні волі.

Участь у фальсифікації кримінальних справ є основою застосування санкцій як з боку держав, які поважають права людини, так і з боку міжнародних організацій. Досі спеціального пакета санкцій за фальсифікацію кримінальних справ не було. Такі санкції можуть включати заборони відвідувати певні країни об'єктам санкцій та членам їхніх сімей, конфіскацію активів та інші заходи. Об'єктами санкцій можуть бути не лише посадові особи, а й організації, які брали участь в ухваленні рішень про незаконне позбавлення волі: органи слідства, прокуратури, суди тощо.

Незаконне позбавлення волі — переконлива причина притягти фальсифікаторів до кримінальної відповідальності. Такі кримінальні справи можуть порушувати правоохоронці України, Міжнародний кримінальний суд та на підставі принципу універсальної юрисдикції — правоохоронні органи деяких інших країн.

4. Публічне поширення підтвердженої інформації про фальсифікацію кримінальних справ російськими репресивними органами

Поширення інформації про фальсифікацію кримінальних справ може зіграти роль стримуючого чинника як для російських посадових осіб, які вже включені в подібні фальсифікації, так і для тих, хто стоїть перед вибором, чи потрібно цим займатися. Необхідно інформувати не лише українську, а й закордонну громадськість, експертів та представників влади про наступні аспекти проблеми фальсифікацій:

1. Порушення норм міжнародного та російського права при фальсифікації кримінальних справ не вдасться приховати, а винним не вдасться замаскувати свою роль у цих порушеннях.

2. За незаконне позбавлення волі передбачено кримінальну відповідальність, у тому числі у вигляді позбавлення волі. Як воєнний злочин та злочин проти людяності ці злочини не мають термінів давності. За незаконне позбавлення волі Міжнародний кримінальний суд може покарати до 30 років позбавлення волі.

3. Російський режим не може дати вічних гарантій безпеки злочинцям, які фальсифікують кримінальні справи щодо громадян України.

4. Інформування жертв фальсифікацій у місцях примусового тримання про роботу українського громадянського суспільства, органів влади України та інших країн щодо викриття цих фальсифікацій

Кінцева мета нашої діяльності щодо жертв незаконного позбавлення волі — звільнити всіх. Але для того, щоб звільнити, потрібно допомогти дожити до звільнення у надзвичайно тяжких умовах. Інформація про викриття фальсифікацій та переслідування винних у незаконному позбавленні волі важлива для людей, які перебувають під слідством або ув'язнення. Практика роботи українських та російських правозахисників підтверджує, що ця інформація допомагає людям у неволі зберегти надію на визволення та вижити.

Інформувати жертв фальсифікацій про таку діяльність можна як на етапі слідства та суду, так і після вироку.

Публічно розкривати методи такого інформування недоцільно.

[1] Лица, пользующиеся защитой: военнопленные и лица, содержащиеся под стражей. Международный Комитет Красного Креста. https://www.icrc.org/ru/law-and-policy/protected-persons-prisoners-war-and-detainees

[2] Issar Yvette On trial: the Third Geneva Convention and judicial guarantees for prisoners of war. June 23, 2022//Humanitarian Law and Policy. https://blogs.icrc.org/law-and-policy/2022/06/23/on-trial-geneva-convention-prisoners-of-war/

[3] Комитет по правам человека, замечание общего порядка № 32, Статья 14: Равенство перед судами и трибуналами и право каждого на справедливое судебное разбирательство, пп. 18 и 19; Комитет по правам человека, мнение от 28 октября 1992, Мигель Гонсалес дел Рио против Перу, сообщение № 263/1987, п. 5.2. 

[4] Гірєєв Артем  Терористи за шаблоном: як за допомогою тортур та фальсифікацій штампують справи у Криму. 22.11.2022//Zmina. https://zmina.info/articles/terorysty-za-shablonom-yak-za-dopomogoyu-tortur-ta-falsyfikaczij-shtampuyut-spravy-u-krymu/; Антон Наумлюк
Максим Каменєв Правозахисника Максима Буткевича засудили в «ЛНР» до 13 років за вистріл із гранатомета у мирних мешканців. «Ґрати» з’ясували, що його взагалі не було тоді на Донбасі. 10.03.2023//Грати. https://graty.me/news/pravozahisnika-maksima-butkevicha-zasudili-v-lnr-do-13-rokiv-za-vistril-iz-granatometa-u-mirnih-meshkancziv-%d2%91rati-zyasuvali-shho-jogo-vzagali-ne-bulo-todi-na-donbasi/  

[5] Джерела не вказуються з міркувань безпеки.

[6] Detention of civilians in the context of the armed attack by the Russian Federation against Ukraine. 24 February 2022 – 23 May 2023. 27 June 2023// OHCHR. https://www.ohchr.org/sites/default/files/2023-06/2023-06-27-Ukraine-thematic-report-detention-ENG.pdf Р. 8.

[7] Власти Российской Федерации должны сообщить местонахождение Максима Буткевича, подвергшегося насильственному исчезновению, — Amnesty International. 08.11.2023//Amnesty International. https://eurasia.amnesty.org/2023/11/08/vlasti-rossijskoj-federaczii-dolzhny-soobshhit-mestonahozhdenie-maksima-butkevicha-podvergshegosya-nasilstvennomu-ischeznoveniyu/

[8] Максим Буткевич: Злочини, в яких мене звинувачують, суперечать моїм цінностям та діяльності, яка є головною справою мого життя. 16.07.2024//Детектор медіа. https://detector.media/community/article/229630/2024-07-16-maksym-butkevych-zlochyny-v-yakykh-mene-zvynuvachuyut-superechat-moim-tsinnostyam-ta-diyalnosti-yaka-ie-golovnoyu-spravoyu-mogo-zhyttya/ 

[9] Постановление Пленума Верховного Суда РФ от 25.12.2018 N 47 «О некоторых вопросах, возникающих у судов при рассмотрении административных дел, связанных с нарушением условий содержания лиц, находящихся в местах принудительного содержания»//Консультант Плюс. https://www.consultant.ru/document/cons_doc_LAW_314620/

[10] Мінімальні стандартні правила Організації Об'єднаних Націй щодо поводження з в'язнями (Правила Нельсона Мандели)//UNODC. United Nations Office on Drugs and Crime. https://www.unodc.org/res/justice-and-prison-reform/cpcj-prison-reform_html/UKR_final_Nelson_Mandela_Rules-E-ebook.pdf

[11] Місця примусового утримування громадян України – некомбатантів у Російській Федерації та окупованому Криму. 04.11.2022// Центр громадянських свобод. Додаток. Пункт 19. https://ccl.org.ua/news/misczya-prymusovogo-utrymuvannya-gromadyan-ukrayiny-nekombatantiv-u-rosijskij-federacziyi-ta-okupovanomu-krymu/

[12] Савва М. Это концентрированный садизм. Таких людей надо лечить, причем принудительно. 24.10.2024//Первый отдел. https://dept.one/story/mikhail-savva/

[13] Максим Буткевич: Злочини, в яких мене звинувачують, суперечать моїм цінностям та діяльності, яка є головною справою мого життя. 16.07.2024//Детектор медіа. https://detector.media/community/article/229630/2024-07-16-maksym-butkevych-zlochyny-v-yakykh-mene-zvynuvachuyut-superechat-moim-tsinnostyam-ta-diyalnosti-yaka-ie-golovnoyu-spravoyu-mogo-zhyttya/

[14] Explanatory note on the Roles of a Protecting Power and of the ICRC// Пояснювальна записка щодо ролі держави-покровительки та МКЧХ. Неофіційний переклад. Березень 2024; Коментар МКЧХ 2020 року, ст. 10 ЖК III, пп. 1422, 1438 f.